Galina Vasilievna Moskalets - Королівство, Galina Vasilievna Moskalets

– Нам – кінець, – сказав приречено. – Я зробив дурницю, бо переживав за тебе. Зараз перепочину й піду каятися. Може, мені пробачать... Або ми втечемо. Я волію перше. Вони нас і під землею знайдуть...

– Під землею – ні, – озвався м'яким басом Колобок. Спершу Мортіус навіть не звернув уваги на те, що тигр розмовляє по-людськи. – Ми підемо в Королівство. Там я потрібний. Там потрібний ти. Не як репортер - як людина. Я захищу тебе, таточку!

– Що ти сказав?!

– Таточку – сказав. Я буду краще говорити. Ти мене навчиш.

17

– Я розумію, – сказав Марко, – що за один раз ти дізнався стільки поганих новин, скільки ми протягом довгого часу. І ти ще хворий.

– Не хвилюйся, головне – це вибратись звідси.

Усі троє вже втомились. У Марка аж позападали очі. За стінами Медової печери був зовсім чужий світ. Може, не такий ворожий, як Імперія, але й до нього сягали її загребущі руки. Цей світ нічого не знав про Королівство, вважаючи його казкою, вигадкою. Як би там не було, навіть паралельні світи не відгороджені один від одного глухою стіною. Завжди з'являються мандрівники, котрі знаходять стежки до цих світів і вміють берегти таємниці.

Власне, принца Серпня не цікавив світ, до якого він потрапив мимоволі. Хлопець прагнув якнайшвидше опинитися вдома; серце його по черзі займали то гнів, то розпач, то жаль за батьком. Він хотів побачити усе найшвидше на власні очі. У Королівстві давно не було жодної нечисті, окрім крутиголовців, котра б наганяла на людей страх і живилася їхніми почуттями. Марко знав цей світ із книжок і більше нагадував туриста, який іде туди, куди йому вказують путівники, і якого не цікавлять люди, бо він вважає їх усюди однаковими. Зрештою, так воно і є: люди скрізь є добрі й погані. Якщо ж вони живуть у країні, де панують несправедливість і брехня, їм можна лише поспівчувати.

– Треба належно підготуватись, – зауважив Марко. – Я знаю шлях із печери, але він тобі не підходить. Даремно ти зневажаєш магію...

– Знаю, знаю! Хіба ці двері не ведуть з печери?

Серпень встав і пішов відчиняти двері. Натиснув на клямку, штовхнув. А двері – ані руш.

– Може, ти б ще сокирою спробував!

– Дай ключа. Вони замкнені.

Марко потягнувся і встав.

– Якби ти був уважнішим, то помітив би, що там немає дірки для ключа. Пустельник Михей не любив носити ключів і придумав дуже просте рішення. Хлопець легенько подмухав на двері, а тоді натиснув на клямку:

– Ось так.

– А зовсім без чарів не можна? – поцікавився Серпень.

– Ти хочеш, щоб сюди приходили туристи чи крутиголовці?

– Я заходжу без жодних чарів, – сказав Сиволап і продемонстрував, як пролазити через дірку.

Серпень дмухнув на двері й вийшов, не зачиняючи їх. Сиволап почимчикував за ним. Марко лишився. Він пішов у глибину печери, попередньо взявши свічку з собою, знайшов маленький хрестик, видряпаний у пісковику. Потім вернувся за ножем і підважив камінь, замаскований сухою глиною.

– Скучив за мною? – спитав він. – Не уявляєш, як мені тебе бракувало, але я поклявся скористатись тобою, коли поруч буде принц...

Тим часом повернулись Серпень і Сиволап.

– Камінь крихкий, – говорив принц. – Гадаю, нам вдасться розширити отвір. Тут є якийсь інструмент?

– Мушу сказати, що магія потребує менших зусиль, – стріпуючи запорошеними вухами, зауважив кіт, якого жахала сама думка рити землю такими м'якими чутливими лапками. – Ти міг би хоч раз у житті зменшитись тілом, аби пролізти.

– Оцього вже не буде! – скипів принц.

– Ні, то й ні... Пошукаємо інші варіанти.

– Підійдіть сюди! – покликав Марко.

Він розвинув сріблястий потьмянілий шовк, і Серпень з Сиволапом, що вистрибнув на стіл, побачили два короткі двосічні мечі з руків'ями, прикрашеними гербом Королівства. Мечі були зовсім однакові, тільки на одному вирізьблено корону.

– Твій меч! Не віриш, але він і тут знайшов тебе.

– Я пам'ятаю, як він опинявся то під подушкою, то під ліжком, а якось навіть розбив шибку в класній кімнаті. Я думав, це твої штуки...

– Це – справжній меч, навчений майстром Загреєм знаходити господаря в разі небезпеки. Мій меч має найбільшу силу лише тоді, коли твій поруч. Таке замовлення зробили ще наші прадіди. По правді, я волів би діяти самостійно. Яка користь з твого меча, коли ти не міг з нього скористатись? Слава Богу, я й без меча можу діяти на власний розсуд. Наш зв'язок – нерозривний. От тільки, як гадаєш, що буде, коли ми закохаємось в одну й ту саму дівчину?

– Я поступлюсь, – махнув рукою Серпень, не відриваючи очей від свого меча.

– Це, звісно, не моє котяче діло, – кашлянув Сиволап – але в історії можна відшукати багато прикладів, коли лицарі не могли поділити між собою даму, і цілі царства пішли через те з димом. Наприклад, Троянська війна...

Марко засміявся:

– Жінка може пересварити найдоблесніших мужів. Але, гадаю, ми не такі дурні. Інакше б когось із нас на світі не було.

– Кожне покоління чимось різниться від попереднього – сказав Серпень. – Мені було б нудно ступати крок у крок за своїми предками.

– Один із моїх прапрадідів, Амброзій, дуже ретельно вивчав магію, а бабця зналася на травах... Зрештою, зараз це не важливо. Перш, ніж вийти з печери, нам слід згадати техніку двобою. Наші мечі пам'ятають прийоми, а ми ж іще жодного разу не бували в ділі. Серпню, ти пам'ятаєш слова, яких навчив нас Лицар Королівського Меча?

– «Клянусь скористатись мечем лише за крайньої потреби».

– А друге правило?

– «Нападати, щоб захищатись».

– Молодець! А трете?

– Стривай, стривай... Не можу згадати...

– «Нехай меч стане прахом, якщо на нього впаде крапля невинної крові». Це – третє і останнє правило. Власне, ці правила годяться для усіх світів, але майстрам завжди було невигідно заклинати отак мечі. Клієнти вимагали простішого.

– То що, спробуємо? – запропонував Серпень.

– Я буду арбітром, – оголосив кіт. – Мені, правда, більше подобається, коли граються не мечами, а тенісними м'ячами. Тут ця гра не дуже популярна. Понаставляли на тенісних кортах яток з пивом. Що за люди!