Galina Vasilievna Moskalets - Королівство, Galina Vasilievna Moskalets

18

Мортіус навіть не здивувався, почувши, як тигр розмовляє. Така була в нього професія. До того ж, він вважав Колобка дуже розумним.

Тигр не дав йому часу на роздуми.

– Ідемо вже! Слід остерігатись чужих, ворогів. Я знаю дорогу. Я відчуваю.

– Стривай, треба щось узяти з собою! Як же так...

– Залиш усе! Нічого не потрібно. Ми мусимо йти швидко.

Мортіус відчув, що ноги стали наче з вати. Він дуже яскраво уявив собі, що таке втеча, і її наслідки, якщо їх упіймають. Страшно подумати, що можуть зробити з беззахисним довірливим Колобком прихвосні Повелителя. А то й поліція, якщо зустріне його з тигром на вулиці.

– А може, обійдеться? Я щось збрешу, як завжди...

– Не треба брехати і ходити манівцями. Я піду сам!

– Ну, добре, – зітхнув Мортіус. – Ходімо!

Він замкнув двері на ключ. Треба було подзвонити діду Пилипку. Той мав великий кримінальний досвід і знав, як ховатися. Мортіус панікував. Мортіус боявся. Усеньке життя його повчали, ним командували. Він знав – так буде доки вони з Тигрисиком не опиняться в омріяних джунглях.

Надворі світало. Дехто з нечисті уже повкладався спати в домовини та скрині, а дехто, змінивши нічну личину, вибирався на службу, бо є така нечисть, що справно сплачує податки, житлово-комунальні послуги і займає високі посади. Від неї нікуди не сховаєшся. Якби сісти в літак, чи швидкий потяг... Але з тигром не пустять навіть до трамваю.

Надворі було так мирно й тихо, що Мортіусу аж сльози навернулися від жалю за тим, що він покидає. Хоча покидав він усього лише квартиру й роботу, що не давала справжньої втіхи. Він не встиг навіть розглянутися, як наштовхнувся на бабу Ганьку, двірничиху, що приступала до подвір'я, озброївшись березовим віником. Колобок, щасливий і безтурботний, муркнув до неї. Заспані очі баби Ганьки, що бачила досі тигрів лише по телевізору, стали круглими.

– Доброго ранку! – і собі привітався Мортіус, поквапившись завернути за ріг будинку. Про всяк випадок він заткнув собі вуха.

– Вушка болять, таточку? – співчутливо спитав Колобок, але не почув відповіді.

– Нам не треба потрапляти людям на очі, – тремтячим голосом сказав Мортіус. – Сховаємось он там!

За будинком простягались невеличкі грядки з гарбузами, цибулею, картоплею, а далі починались неторкані людською діяльністю зарості бузини та кропиви. Там Мортіус сів просто на землю.

– А далі куди? – роздратовано спитав він. – Назад дороги немає. Хіба що сказати, ніби бабі Ганьці ти привидівся. Це з кожним може бути, особливо спросоння.

– Я знаю дорогу. Але ти покажи місце, де мене знайшов і став моїм таточком, – неохоче вмощуючись у мокрій кропиві, сказав Колобок. – Мене несла вода, темна, брудна, а потім я вийшов з неї і плакав, доки ти мене не знайшов.

– Тебе хтось кинув у воду?

– Погані, погані крутиголовці!

– Не плач, малий! Усе добре скінчилось. Ходімо!

Звісно, Мортіус пам'ятав це місце: напівзасохла верба з обламаним гіллям. Він писав тоді про духів старих дерев і знайшов у дуплі крихітне тигреня, що тільки-но відсліпло. Воно вже не плакало, таке було змучене. Мортіус тоді подумав: ці люди не мають серця.

– Ось воно.

Тигр спробував просунути в дупло голову, але не зміг. Тоді пропхав лапу і став вигрібати нею сухе листя, пересипане трухлявиною. З'явився невеликий отвір, з якого тягнуло вогкістю. Через нього міг пролізти лише середньо вгодований кіт.

– Горе, горе! – заплакав тигр. – Я з тих пір отакенний виріс. Як же ми потрапимо в Королівство?!

– Я взагалі не чув про жодне Королівство. Вибач, – додав Мортіус.

– Це – інший світ. Це мій любий світ. Я багато їв, багато спав, щоб стати дужим і забрати тебе з собою додому. Я хотів, аби ти жив щасливо, вільно...

– Та ж тебе там хотіли втопити!

– Крутиголовці – не з Королівства. Кругиголовці – з Імперії. Вони прийшли в Королівство, щоб нищити, щоб убивати. Я битимусь з ними!

– Стривай, – спинив його Мортіус. – Ти хочеш, щоб ми воювали?

– Так. Спочатку – війна, а тоді щастя, тоді – добре усім. Ми мусимо потрапити до Королівства!

«От тобі й на! – подумав Мортіус. – Казав же я собі, що відповідати за когось тяжка справа! Позаду Повелитель зі своїми опирями, довгомудами та вовкулаками, а попереду – битва з якимись потворами-крутиголовцями. Я ж ніколи навіть здачі не міг дати як слід».

– Таточку! – озвався благально тигр. – Ти такий мудрий...

– Зовсім я не мудрий!

– Ти такий добрий...

– Неправда! Давай будемо разом думати. Ти приплив сюди. Що то було? Підземна ріка?

– Так, ріка. Погано пахла. Але перед тим була вода краща. Я вчепився у щось... гілку, а потім став падати...

– Зрозуміло... Виходить, річка починається в Королівстві, а потім тече сюди?

– Ні, не та річка! Інша. Я був малий. Не пам'ятаю.

– Але виліз отут?

– Так.

Мортіус приклав вухо до шорсткого понівеченого стовбура й почув гул під землею.

– Тобі пощастило. Я – спеціаліст з каналізації. Я знаю, як потрапити до річки. Тут недалечко є вхід у підземелля.

– Ти ніколи не казав...

– Що не казав?

– Що ти спеціа-ліст з ка-на-лі-зації.

– Соромився. Та нічого... Треба роздобути ліхтар і ще деякі речі. Але крамниці зачинені. Давай трохи подрімаємо, до дев'ятої.

– Як скажеш... Можна до тебе притулитися, таточку?

– Це я скоріше притулюся до тебе, – посміхнувся Мортіус.

– Ти – найкращий у світі!

І тигр миттю заснув.

«Бідолашне безпритульне малятко», – подумав Мортіус, зручно вмощуючись під теплим боком Колобка, і теж заснув, наче на нього дихнув Сон з дитячої пісеньки.

Коли він прокинувся, тіло усе свербіло від укусів мурашок. Було п'ять хвилин по дев'ятій. Якраз відчинилася крамниця господарських речей. У потаємній кишені Мортіус тримав трохи грошей на випадок, коли поночі його перестрінуть бандити і стануть вимагати «грошей або життя». Віддавати життя Мортіус їм не хотів би. У тому Королівстві, певно, інша валюта. Заодно купить щось поїсти. Тигр спав солодко, як у себе на балконі. Жаль було його будити. Нехай поспить дитина.

Ярками та городами Мортіус дістався на сусідню вулицю. Купив ліхтарик, дві свічки, сірники. На решту грошей купив кілограм вареної ковбаси, пакет кефіру й дві булочки, і ще пляшку