Pyotr Ivanovich Franco - Дядько Шкіпер, Pyotr Ivanovich Franco

– Звичайні буденні слова, а яке вони мають для мене значіннє! Як я пестила і кохала їх. Усі мої чисті спомини зв’язані з ними, Звучали мені в ухах у найсолодших мріях, викликували і снували в моїй уяві найлюбійші образи. І хоч від сеї хвилини десять літ проминуло, стоїть Твоя постать мов жива перед моїми очима, а слова дзвонять у мойому серці.

– Твої річи зложені, оповідай дальше.

– Бідний і нещасний народ жив тоді на диких скалистих височинах Перу, Болівії, Тітікака і Арекіна. Безпросвітна праця лягла важким ярмом на Червоних Лицях. Твердий камінь тільки під упертим оскардом[21] видавав золоті зернятка; рільник аж по двацяти годинах праці мав право впасти з утоми, а навіть погонич мусів перейти шість змін, заки міг звалитися з ніг, із яких каплями сочила червона кров. Але нарід Червоних Лиць твердо вірив у своїх богів і ждав від них полекші. У кожде свято жертв, коли знов оден рік сходив із недосяжних білих верхів Кордилєрів у білосніжній намітці, яку жреці красили на червоно кровю людських жертв – благав народ помочі. І змилосердився бог Сонця і післав їм свойого сина. І пішов божеський син у народ, приніс світло матері і розлив його на голови Червоних Лиць.

– Прийшов наш Ральф і почав бігати по веранді. Оперся лапами на поручє гойдака, на якому Ти сидів, і розумними темними очима дивився на Тебе, наче би хотів Тебе слухати. А коли Ти погладив його по голові, присів на задних лапах, опер голову на Твоїх колінах і не зводив із Тебе очей. Неначе би розумів, що в останнє слухав Твойого голосу.

– І коли досі народ покланявся золотому образови, тепер зрозумів, що поклоняється животворній силі; коли досі мінєр ломив скелю кремяним молотом, опинився тепер у нього в мозолистих руках залізний оскард; коли досі рільник орав кривим куснем дерева, обковував тепер свій плуг гострим залізом. Золотар, що працював кременем, узявся тепер до залізного молотка та долота, із під його мистецької руки виходили майстерні ланцюхи, кубки, жіночі прикраси і постаті богів. Син Сонця навчив Червоні Лиця правдивої віри в правдивих богів. А в найбільше свято, свято бога Сонця, прийшов і засів побіч велитенської золотої кулі, яка зображала могутність його батька, щоби обдарувати терпеливих працьовників та нагородити їх за витривалість.

– Коли скінчу сей лист, буде по всьому. Ти показав мені дорогу. Ні, ні, се не була дорога. Ти остеріг мене: всяке добро раз надужите стає злом. Ти якраз держав блискучу вприсницю в руці, якою зробив мені першу кокаїнову інекцію в передрамя – тямиш, як я Тебе про се просила? – коли Ральф загавкав і кинувся до воріт. Там стояв молоденький поручник із сусідства, гарний мов мрія, якого цілунки ще й досі чую не устах, коли зроблю собі порядну інєкцію тої розкішної кокаїни, того ліку-отруї, який із багна буденщини підносить мене до висоти мрій, серед яких живу! Мрії – мрії! вони давно вже стали для мене дійсністю. – Ану, друже, ходи, ми вже давно ждемо на тебе, шампан уже захолоджений, а на прощаннє чарочка сього перлистого напою не завадить. – Ромко зложив на моїй руці поцілуй, хоча я бачила по Його очах, що бажав чогось иншого – а мабуть і ти се помітив, бо, вдаючи сердитого, сказав: ну і де ж та Марина з шампаном? і вийшов з веранди, а за той час наші уста злучилися в останнім солодкім поцілунку. Ні! не в останнім. По кождім вприсненню вертають ті поцілунки, тільки ще виразнійші, відчуваю їх у повні, живу ними.

– Втомленим життєм і працею дав найкращий дар богів – дав зелений кущ коки. І від тоді не було релігійного свята, на якому би вдячні Червоні Лиця не почитали сього куща: бо голодний перестав відчувати голод, знесилений втому, нещасний своє горе, зболілий свій біль.

– І я не відчувала ніякого болю, коли ви оба відїхали, а щоби не плакати, вприснула собі кокаїну. З півтіни сумерку вернув мій коханий, вернули свіжі палкі поцілунки і пестощі, а Ти, татку, стояв побіч і усміх яснів на Твоїм обличі, і я була безмірно весела і щаслива. А коли опісля вибухла війна, що з виїмком мрій усі мої надії поклала в могилу, коли Ти написав, що підеш на південний фронт, я скінчила скоро санітарний курс та хотіла йти до Твойого шпиталю. Алеж бо Ромко був на східному фронті, і я пішла з нашим червоним хрестом до Туреччини. Помічником нашого шефа став молодий турок, який скінчив студії в Берліні і прегарно говорив по німецьки. Шпиталь стояв на Галіполі, де кипіли завзяті бої із англійським десантом. Через шпиталь безупинно пересувалося безліч ранених. Тяжка пряця загарбувала всі мої сили. Не раз приходилося уставати всім серед ночі та переходити кільканайцять негайних операцій. Я деколи падала з ніг. А довкруги стояла розкішна турецька весна, а більбіль щебетав наче дома у вишневому садочку, Ахмед Ефендіна працював на рівні з иншими. Я подивляла його веселість і невтомність. Коли я питала його про причину деколи безмірної веселости, показував сміючись ряд блискучих зубів, клав праву руку на чоло і груди, виконував церемоніяльний турецький поклін і говорив «Більбіль з України, се моя таємниця!» І я не входила в його таємницю. Раз, коли Ромко робив службу в однім із фортів, а гук англійських гармат доходив аж до шпиталю, принесла почта лист від Тебе, що Ти важко хорий на пятнисту горячку. Надмір праці – ми мали під рукою свіжий транспорт ранених – пригнобив мене безмірно. Туга за нашим домиком, твоя недуга. рев корабельних гармат від сторони Дарданелів там, де був мій коханий, вічний несупокій за життє моїх найдорощих, надмір денервуючої відповідальної праці, звялили мою веселість. Я сиділа німа, нахмарена, коли приступив до мене Ахмет Ефендіна і по церемоніяльному привитанню запитав як звичайно:

Чому хмара на обличі більбіль з України?

Я махнула рукою. Він пильно-пильно подивився на мене, похитав головою і вийшов. Я знов попала в отупіннє із одиноким намислом нічого не думати і нічого не відчувати. Чи він відгадав мої думки? Мабуть так, бо в тій хвилі вернув ії, коли його рука приблизилася до моєї, я не противилася, хоча помітила в ній вприсницю. Легоньке вколеннє – і за кілька хвиль зникла втома, зі смутку