Pyotr Ivanovich Franco - Дядько Шкіпер, Pyotr Ivanovich Franco

повисшити і грати дальше. Педро виняв іще пять долярів і кинув на купу.

«А може ставка за висока?» – Се як і відмова води було обидою, тож Родріґец віддув тільки уста і кинув так зневажливо, як тільки міг:

«Ся ставка?» – та з еспанською ґрандеццою докинув й собі ту суму.

Видці заметушилися, як завсігди, коли гра йшла високо, і почали закладатися, хто виграє. Родріґец, як свій мав усі симпатії; до чужинця ніхто не мав довіря. На черзі був Родріґец; старанно осушив руки і, ставлячи ногу, відкопнув усі инші стрілки на бік так, що остала ще тільки одна для Педра, коли той не хотів іти по тави, які копнув Еспанець. Педро завважав се, але навіть не усміхнувся; видно се був тонкий грач. Тава Еспанця вже зафуркотіла і впала на пісок.

«Сверте, сверте!» – скрикнуло кілька пастухів, заки ще кість діткнула землі.

«Кольо!» – гукнув банкомет. Всі з напруженнем чекали на Педра. Юнак підійшов до тави, старанно зрівноважив її в руці і метнув що сили.

«Кольо, кольо!» – кричали противники, але вже з далека було видно сверте. Родріґец нахмарив брови і показав білі зуби. По короткій хвилі відвязав свою ребенку з тяжкою срібною головкою і кинув її на скринку. Нагайка варта була що найменше пригорщі монет, і Педро хитнув головою. Сим разом Еспанець мав щастє: тава неначе ластівка фуркнула з його руки і положилася есом до гори. Се була тава, якою кидав уперед Педро. Педро кинув і собі, і програв. Спокійненько пішов до свого коня, узяв сідло і ребенку та кинув на скриню. Ставки внов вирівналися, Родріґец згодився, а Педро почав перший. Ані один мяз не ворухнувся на його обличчю, коли його тава вже в останній хвилині повернулася на кольо. Се була залізна сила волі. За те Еспанцеви почали горіти очи, і чим раз частійше показував зуби. Педро програв знов. Щастє рішучо повернулося проти нього. Так само холоднокровно програв срібні остроги і попону. Тепер уже гра скінчилася, і Родріґец похилився, щоби зібрати ставки.

«Одну хвилину», – сказав Педро, – «попробую в останнє».

«Яка ставка?» – запитав глумливо Еспанець.

Дійсно, Педро не мав більше нічого, але коли вказав на свого коня, то навіть Родріґец здригнувся. Золото можна програти, але з конем пастух не розлучається ніколи: се рівне втраті чести.

«Ставлю коня», – сказав Педро і ніхто не міг би навіть в голосі завважити яке небудь зворушеннє, – «він чейже двічі стільки варта, що се все».

«Гарно», – сказав Родріґец, «позбудуся його раз на все», подумав, і оглянув старанно коня та подав Педрови таву. Всі заперли віддих. Йшла божевільна гра, але Педрови навіть тепер рука не здрігнулася, коли кинув таву.

«Кольо, кольо!» – якось тихо із острахом скрикнули пастухи.

Педро відступив на бік так, що лівим боком був звернений до пастухів. Його права рука витягнула револьвер. Дуже поволи підносив Родріґец таву; серед повної тиші чути було, як його ніхті стукнули до гладкої кістки. Розмах руки і тава полетіла.

«Напевно сверте!» – гукнув Педро так голосно, що аж пастухи здригнулися, і дійстно S лежало на горі. «Сеньоре!» – крикнув Педро, – «се фальшива». – Гримнув вистріл. Родріґец таким блискавичним рухом витягнув свій револьвер і вистрілив, що Педро не мав часу змірити. Помимо поспіху куля Родріґеца вибила револьвер з руки Педра, ще секунда і свідок буде усунений, але в туж мить розлягся вистріл, і Родріґец повалився на землю. Се Джон вмішався до розмови сеньорів.

«Попробуйте, сеньори», – сказав Педро, – «обі сі тави; одна все падає на сверте, а друга на кольо, як би їх не кидати».

Банкомет і ще два найстарші розглянули кістки, і потвердили слова Педра. Ніхто з прихильників Родріґеца не осмілився підняти руки з огляду на револьвер Джона. Все було ол райт. Це в ночи Педро бачив, як Родріґец надверчував тави з одного боку і виповнював отвори ртутею, щоби вони все противним боком падали на землю.

____________________

Perla de America

Тату, татусю! Ми вже більше не побачимося. Коли читатимеш сей лист, то я вже стану позамежами всього земного. Не гнівайся, любий татку, адже ми були такі сердечні, щирі приятелі! Чи ж можна гніватися на друга, котрий по такій довгій, десятилітній дорозі по пустині життя хоче спочити?

Десять, десять страшних довгих літ минуло, коли ми в останнє бачилися! І як за той час змінилася, любий татку, Твоя доня, Мені тепер двадцять сім літ. Коли дивлюся в зеркало, тупим, мутним зором дивиться на мене страшний опир.

Не диво, таточку, що Ти мене сьогодня не пізнав, адже ми розійшлися лише на хвилину: Ти, щоби відбути свої двотижневі військові вправи, а я....

Ми обоє були веселі і свіжі. Я сиділа в Тебе на колінах і пестила Твоє гладко оголене обличчя.

І ти також обголилася на сьогодня; яка в тебе оксамітна бузя! – сказав Ти – так, так пригадую собі з того часу кожде словечко.

Любі, нескінчено ніжні почування вмів ти висловлювати в звичайних для инших словах.

Ми не говорили про розлуку. Аджеж се мало тревати кілька хвилин. Два тижні. Звичайні військові вправи. Тобі, як лікареви, цілком легка задача.

А мені...

Я подала тісточка, густо посипані грубим кристалевим цукром. З чоколядово-пуншевим кремом. Твої улюблені.

Але від цукру заболів Тебе зуб.

– Доню, там у моїй шафці кокаїна.

Я принесла малу фляшечку. О, я знала, що кокаїна усмирює всякий біль.

Зуб у момент перестав боліти. Ти знов усміхнувся весело, і зорі заясніли в твоїх очах.

Татку, а звідки взялася кокаїна?

– Пишу в своїм на ключ замкненім я покою, стори спущені, на столі світить отінена лмпа. В покою тепло. На столі під рукою блискучий “Record” на 10 кубічних центіметрів і легенька блискуча склянна рурочка. Ся рурочка се двері із сього безвихідного покою.

– Манко Капак, божеський син Сонця, якого золоте обличчя ясніло в найбільшій святині вірних Інків, у прастарих часах зійшов із камяних скель озера Тітікака.

– Яке ярке світло було тоді у нас на веранді!

А ти оповідав про походженнє чарівного куща ерітроксільон кока.

Наче мрія стоять ті хвилини перед моїми очима.

– За пів години відіжджу. Чи не будеш сама скучати?

– Певно, що буду але маю книжки, і Ти будеш писати.

«Так,