Володимир Миколайович Войнович - Малиновий пелікан

– А хто ж іще? – каже Зінуля. – Ну, самі логічно подумайте, кому це треба, як не американцям? Вони ж поставили перед собою ціль скоротити кількість росіян у дванадцять разів. Уявляєте? Якщо сто сорок мільйонів розділити на дванадцять, це скільки нас зостанеться? Так цього мало, вони ще придумали таку бомбу, ви чули? Бомбу придумали, яка падає на місто, але вбиває тільки етнічно руських. Що, ви і в цьому сумніваєтесь? Але ж у кліщів-то ви вірите?

– У кліщів вірю. А вони також лише на етнічних нападають?

Вона гумору не зрозуміла і сказала, що так багато кліщів у наших лісах ніколи раніше не було, а тепер їх незлічена кількість і звідкіля вони беруться? Витримавши паузу, вона повідомила, що є секретна доповідь ФБР, у ній мовиться, що кліщів над нашою територією американці із супутників розсипають.

– Це усім відомо, крім вас. Із супутників розсипають.

Секретний пташник

Я уявив собі, а можливо, мені навіть приснився, але приснився дуже вже явно, американський супутник, що повільно плине над територією РФ і з якого, долаючи невагомість, сипляться на землю хмари дрібних кліщів. Коли я вкотре прокинувся чи мені здалося, що прокинувся, Зінуля уже розповідала Варварі щось про себе. Про те, що вона фельдшер досвідчений. Може надати першу допомогу при інсульті, інфаркті, апендициті, холециститі. Може зробити укол, штучне дихання, непрямий масаж серця і прийняти пологи. У «швидкій допомозі» працювати важко, але доводитися. На зарплату чоловіка з двома дітьми не проживеш, хоча зарплата чималенька. Спасибі нашому Перодеру. Він про народ піклується, зарплати регулярно підвищує, але торгаші завищують ціни і зарплати все одно не вистачає.

– А чоловік мій, знаєте, де працює?

– Де? – запитав я чи мені приснилось, що запитав.

– Ой, – спохопилась вона, – а я вам не скажу.

Я знизав плечима (чи приснилось, що знизав).

– Не скажете і не треба.

Мені здалося, що я своєю легкою згодою її розчарував.

– Ні, ви знаєте, – сказала вона, ніби вибачаючись, – я би вам сказала, вам особисто, тим паче що «Зимове літо», але не маю права.

– Ну, не маєте, так і не кажіть.

– Але ж вам цікаво. Ви, мабуть, думаєте, де ж це у неї чоловік працює, якщо вона не може про це казати.

Я думав, сказати чесно, більше про кліща, аніж про її чоловіка і його місце роботи. Але зауважив:

– Якщо він у вас у ФСБ працює, мені це зовсім не цікаво.

– Ось я так і думала, що ви подумаєте, що у ФСБ. Це всі так думають. Як скажеш кому, що чоловік на секретній роботі, так одразу, ах, ну, авжеж, ну, зрозуміло, ФСБ. А він зовсім і ні. Ось якби ви зацікавились, я би вам не сказала, бо якщо хто цікавиться, значить, можливо, не дарма, можливо, він американський шпигун. Чи китайський. Так зараз і хохляцький може бути. Так я вам скажу, але між нами. Він на пташнику працює.

– На пташнику? Курей розводить?

– Курей, – сказала вона зі смішком. – Таких курей, що якби ви дізнались, ви б дуже здивувались.

– А чому тут дивуватися, ну, кури як кури, напевне. Чи вони якісь особливі?

– У тому-то й діло, що особливі. Ось із такими крилами, – розкинула вона руки, – і ось з таким дзьобом, – однією рукою доторкнулася носа, а другу витягнула на всю довжину.

Я гадаю, що в наших умовах, і не лише в наших, збереження державних і військових секретів річ не надто надійна. Скільки не попереджують людей, допущених до найбільш засекречених таємниць, беручи з них підписку про нерозголошування, лякаючи суворими покараннями за можливі витоки, а все ж таки рідко хто з них здатен гарантовано утримувати в собі все, що знає. Не знаю, як хто, а я, якщо мені хтось довіряє якусь таємницю, особливо якщо важливу таємницю, державну чи військову, я відчуваю непереборну спокусу з кимось нею поділитися. Якось вона, ця таємниця, мене гнітить, заважає мені спокійно носити її в собі. Ви, звісно, тут-таки запитаєте, чи доводилося мені розголошувати подібну таємницю, я вам відповім: не доводилося. Бо мені її ніхто ніколи не довіряв. Але, судячи по собі, я майже впевнений, що кожна людина, котра знає якусь важливу таємницю, відчуває спокусу її розпатякати. Є, звісно, такі стійкі, котрі противляться цій спокусі, але у них бувають дуже допитливі дружини. Які, помітивши, що чоловік поводить себе якось не так і щось приховує, запідозрять його спочатку в подружній невірності (це вже як пити дати) і проявлять таку наполегливість, що врешті-решт до усіх таємниць доберуться. Взагалі я радив би усім агентам секретних служб не приховувати свої службові таємниці від дружин, бо це може дуже кепсько закінчитися для них же. Мені розповідав один досвідчений шпигун, що він, знаходячись в країні потенційного противника, виконував доручені йому найделікатніші завдання таємно од усіх і від дружини в першу чергу. І дружина, звернувши увагу на часті і дивні відлучки, пізні повернення і дурнуваті пояснення чоловіка, припустила найгірше і влаштувала за ним стеження. Для цього вона перевдягалася в чоловічу одіж, міняла перуки і навіть наклеювала бороду і вуса. Чим привернула до себе увагу відповідних секретних служб. Ті стали стежити за нею, а через неї вийшли на чоловіка і зрештою викрили його й упіймали на гарячому. Тепер він сидить в американській в’язниці і чекає, коли його на когось обміняють. Ось до чого може призвести шпигуна надмірна пильність.

Напевне, чоловік Зінулі тримав свого язика на не надто надійному замку, а вона, вочевидь, проникнувшись до мене нічим не виправданим довір’ям, повідомила, що місце роботи її чоловіка, це якийсь надзвичайно важливий, суто секретний науково-дослідний інститут, який знаходиться… Вона навіть вказала точну адресу. І будь я дійсно агентом ЦРУ, як мене в цьому колись звинувачували, я б цю адресу неодмінно запам’ятав би і повідомив своїм заокеанським хазяям. За відповідну, звісно, плату. Але я, по-перше, не агент, по-друге, не пожадливий, по-третє, безтурботний, по-четверте, не надав словам Зінулі особливого значення і навіть не запам’ятав назви інституту, який, звичайно, називається не пташником, а має дуже довгу офіційну назву. Щось на кшталт Державний науково-дослідний інститут гомоорнітології і позавидової трансформації імені Юрія Андропова. Назву я запам’ятав не точно, а ім’я запам’ятав, бо воно мене здивувало. Здивувало тим, що, як мені пам’яталось, цей самий Юрій Андропов, будучи птахом високого польоту, сам досягненнями в галузі орнітології, здається, не відзначився. А може, й