Володимир Миколайович Войнович - Малиновий пелікан

відзначився, але мені по невігластву це невідомо. Запам’ятав я ще й те, що інститут знаходиться в самому центрі Москви, але філії його розташовані у віддалених куточках нашої великої в розумінні розмірів країни, а головна філія знаходиться в Криму. Ніхто про нього нічого не знає, але його співробітники займаються експериментами настільки важливими, що їм виділили бюджет, що перевтщує вартість будівництва мосту через Берингову протоку. Експеримент знаходиться під контролем спеціальної державної комісії, а комісію особисто очолює… Тут вона зробила паузу, а я не витримав і запитав:

– Хто?

Вона якось дивно задумалась, набрала повні груди повітря, наче збиралася пірнати, і, повільно видихнувши, піднесла до губів палець:

– Сам!

– Сам? – перепитав я, щиро засумнівавшись. – Це в якому ж розумінні?

– А в такому, – перейшла вона на шепіт, – що люди всі запитують, всі дивуються, чим він там зайнятий. Хіба він не бачить, що країну розкрадають, приймають дурнуваті закони, одну війну не закінчили, другу розпочали, а він куди дивиться? А він куди треба дивиться. Він таку річ задумав, ви навіть собі не уявляєте. Він, так і бути, скажу вам по секрету, зайнятий перетворенням людини в щось інше. І настільки серйозно ставиться до цього проекту, що особисто перевіряє хід експериментів і в деяких особисто бере участь.

На моє припущення, що перетворення людини в щось інше, це, можливо, клінічна зміна статі, а при чому тут птахи, вона засміялась, замахала руками: що ви, що ви, інше це, зовсім інше. Міняти стать – це цілковита дурня, цим може хто завгодно займатися. Вона сама працювала з одним професором, який підпільно перетворював жінок у чоловіків, а чоловіків у жінок. Цей професор колись був таким самим фельдшером, як і вона, потім купив собі диплома, а трохи згодом списав чужу дисертацію, після чого став доктором наук і професором. Нещодавно його викрили, але оскільки диплом він купив п’ятнадцять, а дисертацію поцупив дванадцять років тому, себто за межами строку давності, то його диплом і його наукові звання зостаються при ньому і він й надалі робить операції по зміні статі, маючи при цьому обширну грошовиту клієнтуру. Працюючи з професором, Зінуля придивилась до того, як все це робиться, і сама могла б спробувати, але наукових звань немає, а на купівлю дисертації грошенят не вистачає. Ціни на нафту упали, все сильно подорожчало. Але там, де працює її чоловік, займаються зовсім іншим. Створенням нової людини.

– А, – кажу я, – так у цьому ж немає нічого нового. Нову людину сімдесят років намагалися створити комуністи.

– Не таку нову, – заперечила Зінуля. – Комуністи намагались змінити, як би це сказати, свідомість людини. Щоб вона мислила по-іншому, але виглядала, як усі решта. А тут річ іде про створення гібридної людини, щоб вона володіла людським розумом і властивостями різних диких тварин. Щоб вміла бігати, стрибати, наздоганяти здобич і літати, як птах. Останнє, до речі, є пріорітетним, себто, по-нашому, головним напрямком інституту, і дещо вже зроблено. Скоро ми всі побачимо цю нову людину, це буде людиноподібний птах, а точніше, птахоподібна людина, з крилами.

Я взагалі-то напівдрімав, коли вона понесла цю ахінею, але тут прокинувся, а може, мені лише приснилося, що я прокинувся. І хоча, як читач міг зауважити, я навіть наяву полюбляю вислуховувати дикі фантазії диких людей і, як правило, їх не зупиняю, але тут не стримався.

– Що за нісенітницю ви, Зінуля, – сказав я, – вибачте, несете? Ви ж у вашій фельдшерській школі вивчали трохи біологію, зоологію, теорію еволюції, зрештою. Ви можете собі уявити, які це можуть бути людиноподібні птахи чи птахоподібні люди? Навіть мавпи людиноподібні лише умовно вважаються схожими на людину, а взагалі-то їм до людини ще так далеко. Адже вони ще навіть розмовляти не вміють.

– Авжеж, вони не вміють, – рішуче заперечила Зінуля. – А птахи уміють. І папуги, і ворони, і шпаки. І якщо птахи можуть те, що робить людина, то і в людини є шанс перейняти щось у птаха.

– Так вона і перейняла, – кажу. – Жуковський, не Василь Андрійович, поет, а Микола Єгорович, конструктор, давно сказав: «Людина по відношенню ваги свого тіла до ваги м’язів у сімдесят два рази слабша за птаха. Але я вірю, що вона полетить, спираючись не на силу своїх м’язів, а на силу свого розуму».

– Ось і я кажу, що полетить, – поставила Зінуля знак рівності між собою і Жуковським.

Чи можна вловити ту грань, коли явне переходить у сон? Не знаю, як у кого, але в мене не виходить. Зінуля мені ці нісенітниці плела, потім ці нісенітниці продовжилися в іншому вигляді, у вигляді сну, хоча, допускаю, що і її розповідь мені також приснилася. Але в цьому другому акті її розповіді мені здалося, що мої м’язи стали сильнішими в сімдесят два рази, і я став птахом, не перестаючи бути людиною. Втім, це зі мною трапилося не вперше. Такі сни мені сняться часто. Принаймні один раз на місяць. Я набираю повні груди повітря, затримую дихання і, невеликим зусиллям волі подолавши земне тяжіння, зринаю над землею. Мені це так легко робити, що потім, прокинувшись, я все ще уявляю собі, що ось зараз встану з ліжка, всього лише ледь-ледь підстрибну і зависну в повітрі.

Частіш за все вві сні я літаю низько і повільно, але цього разу злетів так високо, що побачив Землю наче кулю, яка скрипіла і повільно прокручувалася піді мною, даючи можливість роздивитися океани і материки так чітко, просто немов на карті Google у форматі 3d. Довго я летів. Пропливли піді мною Білорусія, Польща, Німеччина і решта Європи, Атлантичний океан, американські штати, Тихий океан, але довше тягнувся мій переліт зі сходу на захід над Росією, довгою, малозаселеною, дрімучою. І я побачив не лише ліси, поля, гори, ріки, міста і села, але й багатства надр: підземні нафтові озера, поклади вугілля і всіляких руд, золота, заліза, алмазів і ще чортзна-чого, і думав, як добре, в достатку і мирі могли б жити жителі цих просторів. І мені здалося, що влаштувати на землі мир, порядок і хороше життя дуже просто. І справді було б просто, якби, керуючі цією країною, люди не… Ну, не те щоб зовсім не крали, на це розраховувати було б наївно, але щоб знали бодай якусь міру. І особливо цінні працівники щоб отримували не п’ять мільйонів за день, ну, а, припустимо… на один мільйон за день навіть найцінніший працівник кінці з кінцями звести якось би зміг. І коли б люди,