MissStory - Пісок і вино, MissStory
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Кам’яні вулички міста ще дихали вечірнім пилом, коли Дієго де Рохас зупинився перед дверима маєтку Ізабель. Слуга мовчки відчинив йому, і він без жодного слова піднявся нагору. Кожен його крок був рішучим, мов битва за честь.
Ізабель чекала на нього — в оксамитовій темно-синій сукні, очі мерехтіли надією, але руки вже тремтіли від передчуття поразки.
— Дієго… — почала вона з ніжністю.
— Не говори нічого, — різко відповів він.
Він стояв рівно, з піднятим підборіддям, мов вершник перед останнім боєм.
— Наше завершилось. Ти знала це ще тоді, коли я вперше не прийшов. Я був із тобою, бо ми обидва шукали щось втрачене. Але тепер я знаю, що мені потрібно.
— Ти… заради цієї мавританської? Ти зруйнуєш все, що ми мали? — її голос зірвався, стала схожа на лезо, що ріже повітря.
— Я нічого не руйную. Просто йду. Ти сильна. І ти це переживеш.
— Я дала тобі все! Владу! Вплив! Ліжко! — крик Ізабель вразив навіть слуг за дверима.
— Я віддавав за це частину себе. Тепер хочу залишити те, що ще лишилося. Мені не потрібен твій світ. Я знайшов свій у ній.
Ізабель спробувала наблизитись, але Дієго відступив.
— Не наближайся більше. Прощавай.
Він вийшов, залишивши двері відчиненими — як вирок. Ізабель лишилася сама. У кімнаті, де пахло свічками, духмяним вином… і втратою.
Вона довго сиділа нерухомо. А тоді — зірвала сережку, потім другу, і з люттю жбурнула їх у дзеркало. Скло тріснуло.
— Вона забрала його… Вона, ця дівчина з пилюки й чужої крові…
Ізабель упала на ліжко, зарившись обличчям у подушку. Сльози змішувались з гнівом, із образою, з болем приниження.
— Якщо я не можу мати його…
Її погляд спалахнув у темряві.
— Вона не житиме.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісок і вино, MissStory», після закриття браузера.
