Анжеліка Вереск - Без права на вибір, Анжеліка Вереск

Вечір був у самому розпалі, ще не випили медовуху, не з’їли закуски, а гості вже почали зиркати на нас. Нервово смикнувши плечима й не розуміючи такого пильного інтересу, я відвернулася до музикантів, притупуючи туфелькою в такт запальній мелодії. Раптом я відчула дотик до плеча. Озирнувшись, побачила Арвіда, який простягав мені руку, закликаючи піти геть від гостей. У серці похололо: ще трішки — і вже нічого не можна буде повернути. Що б не сталося, треба зупинити цю шлюбну ніч!

Ніби не помічаючи моїх внутрішніх суперечностей, Арвід узяв мене за руку і, не зважаючи на спротив, потягнув геть із зали.

Дорогою я відчайдушно намагалася вирвати руку, та воїн тримав її міцно, не реагуючи на мої спроби вирватися.

Піднявшись на третій поверх, ми підійшли до дверей спальні, і Арвід різко відчинив їх, штовхнув мене всередину.

У кімнаті палав камін, було досить спекотно, але це я відзначила ніби краєм свідомості, спостерігаючи, як дикун скидає з себе верхній одяг і сорочку.

Я заплющила очі, ледве дихаючи, і ніби інстинктивно відчула, що воїн підійшов до мене неприпустимо близько.

Мить — і мої губи обпік жар поцілунку. Я спробувала відштовхнути Арвіда, але у відповідь він притягнув мене до себе й смикнув зав’язки сукні. Вона затріщала по швах, і я почала пручатися ще сильніше. 

Арвід зупинився, взяв мене за підборіддя і подивився в очі: 

— Що таке, Діано? Я привіз тебе, ти — моя дружина, ти потрібна мені! Лише кілька годин тому наші долі з’єдналися назавжди. Можливо, для тебе це не найприємніша думка, але доведеться звикнути. Доведеться змиритися з цим, навіть якщо тобі не подобається такий розклад. У тебе немає вибору. І не буде. Запам’ятай!

Я не знала, що відповісти воїну, бо розумом розуміла — він має рацію. Така доля всіх, хто народився в жіночому тілі в нашому світі. Мої бажання мізерні серед цих горців, серед цього клану. Їм плювати на мою свободу, і що б я зараз не сказала — Арвід не буде слухати.

Можливо, тому, а можливо, через брак сил боротися далі, я використала єдину зброю, що в мене залишилась — сльози. Вони ринули струмками по щоках, залишаючи солоні сліди. Можливо, тому що воїн звик бачити мене злою й впертою, він був вражений незвичною сценою. Спершу він надовго завмер, вдивляючись у моє обличчя, а тоді важко зітхнув і вже збирався щось сказати, як у двері постукали. 

Арвід роздратовано крикнув: 

— Так! Заходьте!

У кімнату увійшов один з нортундців з його особистої дружини. Він мав стурбований вигляд. Поклавши руку на серце і злегка кивнувши головою, він вибачився й тихим голосом звернувся до Арвіда: 

— Здається, у нас невеличкі проблеми, Арвіде. Повідомили, що в наших лісах, західніше поселення, підозріла активність. Один із сусідніх кланів порушив кордон, і їхні воїни озброєні. Ми не хотіли діяти без твоїх наказів.

Ненадовго замислившись, Арвід кинув погляд на мій заплаканий вигляд і відповів: 

— Передай іншим — нехай збираються. Я вирушу з вами.

Коротко кивнувши, воїн вийшов. Арвід ще раз глянув на мене довгим, нечитаємим поглядом, і, нічого не сказавши, теж розвернувся і пішов.

Полегшено зітхнувши, я знеможено опустилася на підлогу.