Верона Дарк - "Невільниця серця", Верона Дарк

Минуло кілька тижнів. Кожен день у маєтку Каріма здавався для мене вічністю.
Його розкіш, увага, подарунки — все здавалося фальшивим, бо серце було в клітці.

Карім був уважний, стриманий, навіть лагідний, коли я хворіла. Але між нами стояла крижана стіна, яку він марно намагався зруйнувати.
Я мовчала. Я не довіряла. Я боялася.

Одного вечора, коли я сиділа у своїй кімнаті й дивилась у темне вікно, раптом задзвонив мій телефон.
Невідомий номер.

Я завмерла. Руки тремтіли. Та щось у серці підказало — відповідай.

— Аліє… — пролунав знайомий, рідний голос.
— Амір?.. — я затулила рота рукою, очі наповнились сльозами. — Це… справді ти?

— Це я, — він говорив швидко, емоційно. — Я знайшов спосіб зв’язатись із тобою. Я… я скучив. Щодня думав про тебе.

Я мовчала, ковтаючи сльози. Лише слухала.

— Як ти, моя кохана?

— Я… не знаю, як жити, Амір. Я… у пастці. Мені страшно. Він не чіпає мене, але… я не вільна. Я вмираю всередині.

— Я заберу тебе, чуєш? — його голос став твердішим. — У мене є план. Ми втечемо звідси, назавжди. Я не дозволю тобі залишатись у його руках.

— Ні… — я ледь дихала. — Амір, він уб’є тебе… нас обох…

— Ні. Я все продумав. Ми поїдемо так далеко, що навіть його тінь нас не знайде. Я не дам тобі загинути в золотій клітці.

Я заплющила очі. Мене трясло.
Я боялася, але ще більше я хотіла свободи. І любові.

— Добре… — прошепотіла я. — Я погоджуюсь.