Вайлет Альвіно - Трохи більше ніж колишні, Вайлет Альвіно

Розділ 11

З кабінету Арсена Михайловича я виходила не надто задоволена й морально готова до гіршого. Пройшла повз Максима, який сидів за столом з виразом повної відсутності настрою. Але вирішила: не час і не місце зараз дізнаватися, що ж у нього сталося. Одразу попрямувала до свого нового підопічного.

Він зосереджено вдивлявся в екран монітора, не звертаючи уваги на навколишній світ.

«І навіщо йому та робота менеджера… йому б у модельний бізнес піти – гроші лопатою загрібав би», – промайнуло в голові, але вже за мить я зупинила себе. «Хто я така, аби вирішувати, як іншій людині жити й до чого прагнути».

Ледве я порівнялася зі столом, Вадим підняв погляд, і його обличчя осяяла така щира, чарівна усмішка, що я мимоволі затримала подих.

«Та що ж це таке?! Не усмішка, а справжня зброя масового знищення. Вирубить противника щонайменше на кілька хвилин», – подумала я, майже посміхнувшись у відповідь, але швидко труснула головою, приводячи себе до тями. Максимально ігноруючи його привабливу зовнішність, звернулася до хлопця:

– Отже, ти Вадим… Арсенович, так?

– Можна просто Вадим і на «ти».

– Без проблем, Вадим. А до мене можеш звертатися – Аліса Миколаївна.

– Аліса Миколаївна? – розчаровано перепитав він, хмикнувши.

– Щось не так?

– Та ні… – він ледь розвів руками, і зараз нагадував мені цуценя, якого хочеться пожмакати. – Просто я думав, що зараз уже всі навіть в офісах спілкуються на «ти».

Так насправді і було. Звертання на «ви» ще залишалося, особливо якщо люди не були близько знайомі чи старші за віком, але здебільшого ми всі давно перейшли на прості імена. Хіба що з Арсеном Миколайовичем усі завжди говорили офіційно – решта спілкування була значно легшою.

– Не думаю, що зараз це доречно. Я значно старша за тебе, Вадим. І ми щойно познайомились.

– Зрозумів. Думаю, нам просто треба трохи ближче познайомитися.

«Це не те, що я мала на увазі…» – зітхнула подумки.

– До речі… а скільки вам років, Алісо Миколаївно?

Питання здалося трохи нетактовним, але особливої проблеми я в ньому не побачила й уже відкрила рота, щоб відповісти, як раптом гучний звук за спиною змусив мене здригнутися. Я обернулася – на підлозі лежала важка папка з документами, а Максим дивився на неї з таким виразом, наче вона йому особисто завинила.

– Все гаразд? – нахиливши голову, запитала я.

– Так, – коротко кинув він, але його погляд пронизав мене наскрізь. – З рук вислизнула.

– А. Добре… – обережно кивнула я й повернулася до Вадима.

Хлопець сидів, схрестивши руки на столі, і з ледь помітною усмішкою спостерігав за тим, що відбувалося.

– Отже… – я машинально розгладила спідницю на стегнах. – Про що ми говорили? А, точно. Вік. Вісімнадцять.

Він пирснув сміхом, хитаючи головою.

– Вісімнадцять? Я чомусь так і подумав... ну не може жінка за тридцять виглядати так гарно.

"І вміє ж робити компліменти... От негідник..."

– Це я пожартувала. Але, Вадиме, – я підняла брову, – чесно кажучи, не думаю, що це питання принципово важливе. Краще зосередимось на тому, щоб ти нормально влився в роботу.

– Звісно. Я теж думаю, що питання віку зовсім не важливе.

"І чому це прозвучало якось двозначно?"

Так потекла робота… Вадим, хоч і був новачком, справлявся доволі непогано. Він швидко все запам’ятовував, не соромився ставити запитання й був готовий старатися. Звісно, мені доводилося приділяти йому багато уваги, але я чудово розуміла, що вже за кілька тижнів він міг стати мені хорошим помічником – якщо, звісно, його ентузіазм не зникне.

Я видала йому перше завдання, а сама заглибилася у свою роботу, бо й так відставала від графіка. Після обіду в мене мало бути кілька важливих зібрань, тому зараз варто було розібратися з документацією: перевірити виконання завдань, продумати й розписати завдання на наступний спринт. Роботи було стільки, що й справді не було коли нудьгувати, не було коли думати про проблеми – та що там, навіть про їжу забула. Це вперше за довгий час я не згадувала про Максима.

– Вже час обідати, – сказав Вадим, вириваючи мене з робочого процесу. Я так заглибилася в роботу, що навіть не відчувала голоду.

– Вадиме, ти йди, а я сьогодні, напевно, пропущу. Маю багато роботи.

– Пропускати обід погано для здоров’я, – нахмурився він. Чомусь навіть такий серйозний вираз викликав у мене посмішку. Здавалося, що на мене дивиться велика дитина й вичитує.

– Я маю з собою сендвіч, мені цього вистачить, – посміхнулася я й знову заглибилася в роботу.

Майже всі покинули робочі місця, і в офісі запанувала тиша. Я прислухалася й подумала:

«Як же добре…»

В такій обстановці, коли ніхто не смикає й коли я нікому не потрібна, робота пішла швидше. Я й не помітила, як виконала майже все, що запланувала до обіду.

– Як ваші справи, Алісо… Алісо…

– Миколаївно, – підказала я.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍