Нія Козач - Господар Вовчої Гори, Нія Козач

Шлях додому

Не встигли ми із Забавою зайти на територію селища, як нас обступили радісні діти, що наперебій намагалися розповісти якусь новину.

– Чекайте, чекайте, не всі разом! – з посмішкою промовила Забава, ставлячи кошик з випраним одягом на землю.

Вона підійшла до натягнутих мотузок і стала розвішувати вміст кошика. Я мовчки повторювала за нею.

– То чого такі щасливі? Щось сталося, поки мене було? – допитувалася Забава дітлахів.

– Вона прийшла одразу після сніданку. Принесла різних трав, ліків і настоянок, – жваво розповідали ті.

– Це ж чудово! – обличчя Забави теж посвітліло. – А вам щось цікаве принесла?

Діти почали метушитися й показувати маленькі фігурки різних тваринок, майстерно вирізані з дерева. Я мовчки спостерігала за ними і несвідомо посміхалася, переймаючи загальний настрій. Як мало цим дітям треба для щастя!

Раптом я відчула, як хтось смикає мене за рукав. Опустивши очі, побачила перед собою маленьку кучеряву дівчинку з волоссям, схожим на кульбабку, та виразними блакитними очима. Вона простягала мені кілька маленьких жовтих квіточок, охайно зв’язаних ниточкою.

– Це мені? – я присіла навпочіпки, аби бути з нею на рівні.

– Так, – промовила дівчинка, і я помітила, що в неї не вистачає двох передніх зубів. – Усі бояться тебе і кажуть, що ти зла, але я так не вважаю. Я думаю, ти дуже гарна.

– Дякую, сонечко, – я розчулилась і мало не заплакала від концентрації милоти – Це найкращий подарунок, який мені коли-небудь дарували!

Я нахилилась і міцно обняла дівчинку, а потім заправила маленький букетик собі у волосся.   

Коли діти побігли далі, залишивши нас із Забавою одних, я запитала:

– Хто така «вона»? І чому всі такі раді її приходу?

– Це наша мольфарка. Вона живе в лісовій хатинці на північ від Горішного. Вона приходить в селище приблизно раз на місяць і завжди приносить щось із собою. А ще, коли настане вечір, ми запалимо багаття і будемо слухати її дивовижні історії.

Забава мрійливо посміхнулася, напевно, подумки вже сидячи біля вогнища.

День швидко минув, а коли настав вечір, ми із Забавою пішли до двору старости, де вже розклали величезне багаття. Атмосфера була неймовірно затишною. У великому дружньому колі сиділи люди, щось тихо між собою говорили; у центрі потріскував вогонь, посилаючи навсібіч мерехтливі іскри. Навколо сюрчали цвіркуни, а в повітрі пахнуло свіжістю та димом від полум’я. Ми підійшли ближче і вмостилися біля Любави, яка неохоче посунулася. Серед людей я впізнала старосту та його огрядну дружину. Не дивлячись на те, що бачила їх лише раз, я змогла впізнати батьків Забави. Вони весь день працювали в полі й виглядали добряче втомленими, але все ж були тут.

Вдихаючи на повні груди неймовірний аромат затишку та єднання з природою, я перевела погляд на вогнище. Воно зачаровувало. Здавалося, воно горить лише для мене і його жовтогарячі язики розповідають мені якусь історію. Історію, що не потребує слів, історію, що заспокоює рої моїх думок та заколисує мою свідомість, приносячи із собою відчуття легкості та розслабленості. Я відчула, як мої повіки раптом обважніли, і мені захотілося лягти на прохолодну шовковисту траву. Коли я все ж спромоглася підвести очі, то побачила, що в колі з’явилася незнайома жінка, а всі балачки притихли. Невідомо звідки, але я знала, що це та сама мольфарка, про яку говорила Забава. Вона дуже відрізнялася від усіх присутніх. Здавалося, вона не належить цьому світові. На вигляд жінка була не просто старою, а древньою, як сам світ. Вона мала довге сиве волосся та ясний погляд. Її пронизливі сині очі неначе бачили наскрізь. Від неї віяло мудрістю, загадковістю, містичністю і, як не дивно, добротою.

Жінка пильно обвела поглядом присутніх, наче вивчаючи кожного, а потім низьким старечим голосом почала говорити:

– Колись дуже-дуже давно, коли наш світ був ще молодим, а боги часто навідували людей, правили нашими землями троє дітей Велеса. На заході правителькою була Рись, кажуть, вона мала вугільно-чорні очі та жовтогарячі зіниці. Південними землями керував величезний білий Вовк з такими ж чорними очима та криваво-червоними зіницями, а володарем Сходу був Ведмідь, і зіниці його мали яскраво-жовтий колір. Люди корилися перевертням, а боги були до них прихильні. Так, кожному з них один із трьох головних богів подарував магічний артефакт. Рисі Мокоша віддала свій перстень, прикрашений величезним сапфіром, що символізував Світ Яви. Перстень цей був наділений такою силою, що робив невидимим свого власника. Ведмедеві подарунок зробив сам Род, і цим подарунком став широкий браслет з аквамарином, що символізував Світ Прави. Браслет давав абсолютну фізичну невразливість тому, хто його одягав, руйнував будь які чари та підсилював природні здібності. Третій же подарунок був від Велеса для правителя Півдня. Невеликий срібний кулон, на якому був відбиток вовчого сліду, інкрустований обсидіаном…

На цій частині розповіді, я відчула як моє серце прискорило ритм. На моїй шиї зараз висів точно такий кулон, який описувала мольфарка. Може, він і є причиною моєї несподіваної подорожі? Я трохи напружилася й уважно прислухалась, а стара продовжила:

– Цей кулон давав можливість подорожувати між світами.

Я помітила, як на моїх руках виступили сироти.

– А як він працював? – майже несвідомо запитала я і зловила на собі кілька невдоволених поглядів.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍