Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

Тут є ванна з усім необхідним, і я щойно мився під душем. Вода — зелена! Пити її, очевидно, можна. Як чудово нарешті помитися як слід, хоча від мене все одно якось дивно тхне (я певен, ти не стримала б сміху, якби побачила, як я сиджу тут і з насупленим обличчям нюхаю власні пахви), а моя сеча чудернацького кольору.

Що ж, не цим я хотів завершити свого листа, але мені не спадає на думку більше нічого, про що можна було б зараз написати. Просто я мушу отримати звістку від тебе. Де ти? Відгукнися, будь ласка!

Кохаю

Пітер

Надіславши цього листа, Пітер став тинятися номером, не маючи гадки, що йому робити далі. Представниця АМІК, яка супроводжувала його від зорельота, сказала все, що кажуть у таких випадках, і заявила, що в разі потреби вона до послуг чоловіка. Щоправда, не уточнила, як це працюватиме. Називала вона своє ім’я чи ні? Пітер не міг пригадати. На столі не було жодної записки з привітаннями, з якимись підказками для нього і поясненнями, як із кимось зв’язатися. На стіні виднілася кнопка з написом «НАДЗВИЧАЙНА СИТУАЦІЯ», але не було кнопки з написом «ЗБЕНТЕЖЕННЯ». Досить довго Пітер шукав ключ від свого номера, маючи на думці, що це може бути не звичайний ключ, а щось подібне до пластикової картки, яку видають у готелях. Він не знайшов анічогісінько, що бодай би трохи нагадувало ключ. Зрештою Пітер відчинив двері й оглянув замок, а точніше не замок, а місце, де замок мав би бути. На дверях — тільки старомодна шарнірна ручка, наче його кімната була спальнею в незвично великому будинку. «Багато осель у домі Мого Отця»[6]. АМІК, очевидно, не надто переймався безпекою своїх працівників чи їхньою можливістю усамітнитися. Гаразд, може, їм нічого красти й нічого ховати, але навіть у такому разі... Дивно. Чоловік оглянув коридор, який був порожнім, а двері до його номера були в ньому єдиними.

Повернувшись, Пітер відчинив холодильник, пересвідчився, що, крім форми для льоду, там нічого немає. Можна було б сподіватися хоча б на якесь яблуко, хіба ні? Може, й ні. Він постійно забував, як далеко він від дому.

Саме настав час вийти й дізнатися, куди він потрапив.

Пітер одягнувся у свій учорашній одяг: труси, джинси, фланелеву сорочку, джинсову куртку, шнуровані черевики. Зачесався, ковтнув ще зеленуватої води. Порожній шлунок забулькотів і загурчав: локшину, спожиту на кораблі, уже давно було перетравлено. Пітер ступив було до дверей; завагався, опустився навколішки і схилив голову в молитві. Він досі не подякував Господові за щасливе прибуття до місця свого призначення; він дякував Йому зараз. Пітер став дякувати Йому й за інші речі, але наразі виразно відчув, ніби Ісус стоїть позаду нього, підштовхуючи й добротливо докоряючи за зволікання. Тож Пітер схопився на рівні й миттю полишив кімнату.

Аміківська кафе-їдальня гула, однак не людськими голосами — там звучав музичний запис. Одна стіна цього просторого приміщення була майже повністю скляною, і музика, що вихоплювалася з отворів на стелі, висіла тут, наче туман. За вікном, здавалося, невиразно зблискувала вода, але дощу видно не було, він швидше відчувався, і відчуття це привносило до зали атмосферу затишку, що огортав усе довкола.

Я прихилилась до верби,

Що плакала у подушку свою.

Невже вона сумує через мене? —

співав примарний жіночий голос, який, либонь, подолав не одну милю прихованих тунелів, щоб нарешті несподівано видобутися з якоїсь шпарини.

А коли небеса спохмурніли,

Квіти нічні мені шепотіли.

Я самотня-одна...

У їдальні було четверо аміківців, лише молоді люди, незнайомі Пітерові. Один — огрядний китаєць, підстрижений коротко, по-армійському. Підперши обличчя кулаком, він куняв у м’якому кріслі поряд зі стелажем, заповненим журналами. Інший чоловік порався біля буфета, на його високій хирлявій постаті теліпалася простора футболка. Покусуючи свої набряклі губи великими білими зубами, незнайомець зосереджено тицяв металевим стилусом у сенсорний монітор, що стояв на барній стійці. Чуприну чоловік мав масну, вкриту якимось схожим на желатин засобом для догляду за волоссям. Скидався на слов’янина. Решта двоє були чорношкірі. Вони сиділи за одним зі столиків, разом вивчаючи якусь книжку. Як на Біблію, вона була занадто велика й тонка; скоріше якась технічна інструкція. Біля ліктів цих людей стояли великі горнята з-під кави та дві десертні тарілки, на яких, окрім крихт, нічого не було. Їжею у приміщенні не пахло.

По півночі я вийду на прогулянку

Під зорями ясними,

Ану ж зустріну там тебе...

Троє, що не спали, відзначили Пітерове прибуття, стримано привітавшись кивком голови, але справ своїх не полишили. Азіат, що похропував, і двоє чоловіків із книжкою були одягнуті однаково: вільні сорочки в арабському стилі, вільні бавовняні штани, без шкарпеток, важкі спортивні черевики. Такі собі мусульмани-баскетболісти.

— Привіт, я Пітер, — промовив він, підходячи до барної стійки. — Я тут новачок. Я б чогось перекусив, якщо можна.

Молодик слов’янської зовнішності повільно похитав туди-сюди головою з випнутою щелепою.

— Запізно, друже.

— Запізно?

— Щодобовий переоблік. Розпочався годину тому.

— Мені аміківці казали, що їжа буде завжди, коли схочеш.

— Так і є. Треба тільки пильнувати, щоб не схотіти, коли їжі нема.

Якийсь час Пітер розмірковував над тим, що почув. Жіночий голос, який линув із динаміків, дістався до кінця пісні. За ним чоловічий, дзвінкий і роблено-інтимний, оголосив:

«Ви слухаєте „Нічні квіти“, документальну хроніку, присвячену пісні Петсі Клайн „По півночі я вийду на прогулянку“. Ви почуєте різні варіанти її виконання починаючи від тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомого року аж до посмертних дуетів тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятого. Отож, любі слухачі, ви зробили так, як я вас прохав? Ви ж відклали собі в пам’яті ту дівочу соромливість, якою променить голос Петсі