Марина Вітер - Незламна тиша, Марина Вітер

         Біль пульсував в усьому тілі. Артем не бачив світла вже дві доби. Лише голоси за дверима, звуки кроків, іноді — холодна вода й глузливі слова.

         Але сьогодні було інакше.

        Один з охоронців — молодий, із затуманеним поглядом — нахилився ближче:

— Я читав про тебе. Вона написала все… Моя сестра також загинула через таких, як твій батько.

       Артем мовчав. Дивився йому в очі.

— Я не можу врятувати світ, — прошепотів хлопець. — Але, можливо, зможу дати тобі шанс.

      Через годину Артем стояв у тіні нічного лісу. Босий, у розірваній сорочці, але вільний. Його тіло хиталось, та ноги несли — до дороги, до життя, до неї.

       Ольга сиділа в кабінеті, переглядала шкільні документи, намагаючись не думати. Телефон лежав поруч, мовчав.

       І раптом — дзвінок.

       Номер не визначено.

— Ольга? — голос був хриплий, майже зламаний.

       Вона відкинула все, схопилась:

— Артем?!!

— Я… я вільний. Але мені потрібно, щоб ти приїхала. Я не знаю, де я…

        Він дав координати. Її серце стукало в скронях, поки вона сідала в машину.

        Вона знайшла його на узбіччі дороги. Його голова була опущена, а тіло спиралось на дерево. Коли він побачив її — посміхнувся. Слабко. Але щиро.

— Я знав, що ти прийдеш.

— Тільки спробуй знову зникнути, — сказала вона крізь сльози, нахиляючись до нього. — Я тебе знайду. Навіть якщо доведеться зруйнувати весь цей світ.

         Він обійняв її. З останніх сил.

— Тоді давай його руйнувати разом.

         Вона відвезла його в безпечне місце. У притулок, де колись працювала волонтером. Там, серед тиші та запаху старих книг, він відновлювався. Їхня любов була мов ліки. Ніжна. Глибока. Справжня.

         А зовні — світ уже змінювався. Стара система тріщала. Свідки говорили. Газети писали.

         І коли він зміг підвестись — вони вирішили: настав час вийти з тіні.