Марина Вітер - Незламна тиша, Марина Вітер

Розділ 18. Коли любов — це зброя

         Великий зал конференц-центру. Камери. Преса. Люди стоять у проходах. У всіх руках — роздруківки статей, документи, фото. Говорять про «нового героя», який насмілився піти проти темряви.

         На сцену піднімається Артем. Тонкий, блідий, але впевнений. За його спиною — Ольга. Її погляд — мов щит.

— Мене звати Артем Шевченко. Я син людини, яка побудувала імперію на крові, страху та мовчанні. Я був частиною цього. Але більше — не буду.

          У залі — тиша.

— Мене викрадали. Катували. Лякали. Але вони прорахувалися в одному: я вже мав, за що боротись. Мав тих, кого більше не міг зрадити.

         Він простягає руку назад — і бере Ольгу за долоню.

— Це моя правда. І якщо через неї доведеться зруйнувати ім’я, минуле, зв’язки — хай так і буде. Бо майбутнє без правди — це в’язниця.

         Оплески — спершу несміливі, потім гучні. Люди встають. Вони почули те, чого чекали роками: голос чесності.

         Після виступу — низка подій. Арешти. Слідство. На поверхню виходить усе: махінації, схеми, змови. Батько Артема, дотиснутий фактами, тікає за кордон. Але це лише відтермінування — світло вже пробилось.

          Останній вечір весни. Вони сидять на терасі. Ліза сміється в саду. Світ більше не здається ворожим.

— Думаєш, це все? — запитує Ольга, поклавши голову йому на плече.

— Це — початок, — відповідає він. — Але тепер я не боюсь. Бо знаю: що б не було — ти поруч.

— Я завжди була поруч, навіть коли ти мене не бачив.

            Він цілує її в волосся.

— Дякую, що зруйнувала мої стіни. І побудувала дім — у мені.

           Вдалині чути дзвін дзвіночка — Ліза кличе вечеряти.

           І в цю мить світ здається повним. Небо — без хмар. Серце — без болю.

            А тиша… вона більше не страшна.

            Вона — незламна.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍