Дроянда - Бити разом, Дроянда

На ранок Соня не вийшла на зв’язок.

Чат мовчав. Жодного «доброго ранку», жодного смайлика. Навіть сторіс не викладала. І хоча ніхто прямо не сказав, але всі відчули — вона відійшла.

Аліна перевіряла телефон кожні п’ятнадцять хвилин, Мія — писала й видаляла повідомлення, а Дана просто мовчала.

— Вона образилася? — запитала Мія.

— Вона втомилася, — відповіла Дана. — Соня завжди тягнула на собі рівновагу в нас. А вчора — вперше дозволила собі впасти.

— Ми її втратили? — Аліна стиснула пальці.

— Ні. Просто... зараз їй треба бути самій, — Дана відвела погляд у вікно.

І всі погодилися. Не словами — серцями. Вони знали: іноді любов між друзями вимагає не бути поруч, а дати час.

Соня сиділа в невеликому кафе, де пахло карамеллю й новими книгами. Саме тут він — той, хто навчив її слухати себе — тримав її руку й мовчав.

— Я не знаю, чи вони зрозуміють, — прошепотіла вона, ковтаючи чай з корицею. — Просто... у них усе так бурхливо. Кохання, сцени, емоції. А я — я хочу спокою. Не бігти, не доводити, не змагатися.

— А треба? — Він подивився на неї лагідно. — Якщо це справжнє — вони приймуть тебе з тишею, як і з гучністю.

Соня усміхнулась. Трохи сумно, трохи з полегшенням.

— Я просто... вперше не почувалась із ними частиною цілого. Як ніби ми всі закохалися — але в різних світах.

Він нічого не сказав. Лише відкрив її улюблену книгу, яку приніс з собою. Закладка була саме на тій сторінці, де головна героїня поверталася додому. Не тому, що все пробачила. А тому, що сумувала.

Соня тихо притулилася до нього плечем.

— Я напишу їм завтра.

— А сьогодні? — Він усміхнувся.

— Сьогодні я просто побуду. З тим, хто бачить мене — навіть у тиші.

Наступного вечора у спільному чаті з'явилося повідомлення.

Соня:

«Я не зникла. Просто захотіла почути себе. Але я сумую. Якщо ще є місце — я прийду.»

Аліна:

«Завжди було і буде.

Мія:

«Ти — наша частина, навіть коли мовчиш.»

Дана:

«Приходь. І візьми із собою спокій. Нам усім трохи треба.»

Соня сиділа з телефоном у руках, відчуваючи, як всередині щось розморожується. Вона не чекала тепла — але отримала його. Не просила прийняття — а його дали.

Ввечері вона підійшла до знайомого під’їзду. Там, де колись вони сміялися до ранку, де ділити піцу означало ділити серце.

А коли двері відчинились — і всі троє одночасно обійняли її, вона зрозуміла:

Інколи справжня дружба — це не відсутність конфліктів. А здатність знайти одне одного навіть після бурі.