Немеш Іван - Нова Надія Життя, Немеш Іван

Розділ 13

 

Попередження. Наближення об’єкта. Швидкість—аномальна.

Система видала сигнал тривоги. Еліс кинулася до панелі керування, запустила розширене сканування. Але сенсори давали спотворені результати—ніби об’єкт існував і не існував водночас.

— Чорт…

Вона спробувала маневрувати, змінила курс, але корабель не слухався. Уперше за всю місію їй здалося, що вона більше не контролює ситуацію.

На екрані виросли цифри:

Відстань до об’єкта: 1200 км. 950 км. 600 км…

Занадто швидко!

— Система, активувати всі оборонні протоколи!

— Оборонні системи активовані. Але загроза… нестандартна.

Що це мало означати?!

Еліс відчула, як щось невидиме «торкнулося» корабля. Якби вона не була всередині герметичної кабіни, то могла б присягнутися—повітря навколо змінилося.

Екрани почали мерехтіти.

Статичні перешкоди. Внутрішні сенсори фіксують невидимий вплив.

Еліс стиснула важіль керування, намагаючись втримати контроль над кораблем.

— Система, звітуй про стабільність корпусу!

— Корпус стабільний. Але енергетичні хвилі невідомого походження впливають на комунікаційні канали…

Раптово все стихло.

Секунду тому корабель гудів тривогами, а тепер… тиша.

Тиша, яка тиснула на вуха, як перед бурею.

На головному екрані з’явилося… щось.

Не сигнал. Не шум.

Зображення.

Темна поверхня, майже чорна. Ніби… око.

Еліс затримала подих.

І в ту ж мить воно моргнуло.

Шокована, вона інстинктивно відштовхнулася від панелі керування.

А потім голос.

Зовсім поруч.

— Ти не маєш тікати. Ми вже тут.

Еліс відчула, як по спині пробіг холодний піт.

Її не просто переслідували.

Вони були всередині.

Вона відсахнулася, стискаючи важіль управління так сильно, що побіліли кісточки пальців.

— Система, перевірити ізоляцію зв’язку!

— Всі комунікаційні протоколи ізольовані. Вплив не зареєстрований.

Це неможливо. Звук не міг просто з’явитися нізвідки.

— Хто ви? — її голос був рівним, хоч серце шалено гупало в грудях.

Мовчання.

Тиша.

А потім…

— Ти вже знаєш.

Образ на екрані змінився. Від чорної безодні поступово проступали обриси—неправильні, нестабільні. Контури тремтіли, ніби реальність не могла їх утримати.

Це не просто зображення. Це свідомість, що спостерігає.

Еліс відчула холод. Не фізичний. Глибше.

Щось проникало у свідомість.

— Ти бачила нас раніше. Відчувала.

Так.

Сигнали. Тінь. Все зводилося до цього.

— Чого вам потрібно?

Зображення сколихнулося.

— Відповідь.

— На що?

— Що ти шукала, коли покинула свій світ?

Еліс стиснула зуби. Відповідь була очевидною.

— Новий дім.

Знову тиша.

Еліс відчула, як щось змінюється. Ніби невидима хвиля напруги пройшла крізь простір.

І тоді прозвучало щось, що змусило її серце завмерти.

— І ти думаєш, що ми тобі його дамо?

Тиша. А потім Еліс знову запитала.

— Ви… знаєте, де знайти новий дім? — голос Еліс залишався холодним, хоч усередині неї щось стискалося.

— Ми знаємо більше, ніж ти можеш уявити.

Слова звучали не голосом, а самим простором. Вони вібрували в голові, пронизували свідомість, змушуючи шкіру вкриватися холодним потом.

— Чому ж тоді людство досі його не знайшло?

Пауза.

— Тому що деякі істини не можна відкрити просто так.

Еліс примружила очі.

— І що мені потрібно зробити, щоб отримати цю істину?

— Спочатку ти маєш зрозуміти, що шукаєш.

— Я вже сказала: я шукаю новий дім для людства.

Зображення знову сколихнулося. Контури Тіні розпливалися, наче вона змінювала форму або… реагувала на її слова.

— Ти помиляєшся.

Еліс відчула, як серце стислося.

— Що це означає?

— Це означає, що ти досі не готова.

І в цей момент сигнал різко обірвався.

Монітори зблиснули помилками. Простір попереду корабля був порожнім.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍