Кала Тор - Потраплянка з Харкова , Кала Тор

Розділ 10.

Хвиля паніки накотилася несподівано. Його поведінка… вона була незбагненною. Чому він так дивиться на мене? Як мені поводитися з ним?

Я прокашлялася, збираючись із думками.

— Мене звати Мілінда Віслоуо, дружина Фредеріка Віслоуо. Я до вас у справі.

Він усміхнувся — ледь помітно, тільки очима.

— Приємно знову з вами познайомитися, Міліндо.

Я застигла.

Знову?

Щось спалахнуло на краю свідомості, але перш ніж я встигла це вловити, він продовжив:

— Ви не пам’ятаєте?

Я повільно похитала головою.

— Вибачте… Після падіння з коня я багато кого та й багато чого не пам’ятаю. Ми були знайомі?

— Так, Міліндо. — Він дивився на мене так, ніби знав щось більше, ніж я. — Ми були знайомі. Я найкращий друг уже тепер вашого чоловіка. Знаю вашу історію. Трішки знаю вас.

Його голос… Глибокий, низький, оксамитовий. Від нього по моєму хребті побігли мурахи, і я, здавалося, навіть відчула, як у повітрі стало тісніше.

Несподіване роздратування піднялося в мені хвилею.

Як кажуть, скажи, хто твій друг…

— Ваш вираз обличчя змінився, — його голос звучав з ноткою прихованого задоволення. — Я не хочу, щоб ви оцінювали мене лише через призму дружби з Фредеріком.

Його очі звузилися.

— Вибачте, я так і не представився. Генрі Кроул.

Із цими словами він змінився. Відкинув ту незрозумілу гру і, ніби натягнувши маску ділової стриманості, запитав:

— Що привело вас до мене, чарівна Міліндо?

Я напружилася.

— Не знаю, чи саме ви вирішуєте такі питання…

Його погляд змусив мене замовкнути.

Всі питання тут вирішував саме він.

А мені так хотілося, щоб це був хтось інший.

— Я хочу вирішити проблему, що склалася в місті з дітьми.

Його брови злетіли вгору.

— Звідки ви знаєте? І що саме вам відомо, Міліндо?

— Я тільки-но повернулася з Ярмарку. Спілкувалася з жінками.

Він не відводив погляду, немов намагався вичитати в мені більше, ніж я казала.

— І що ж ви дізналися?

— Їхні вимоги. Їхні проблеми. І головне — у мене є рішення.

Я зробила крок убік, не витримавши його напруженого погляду.

— Я хочу організувати дитячий садок, — проговорила я, намагаючись усвідомити власні слова, хоч вони звучали чітко й рішуче. 

Він не відповідав, його погляд залишався непорушним. Я відчула, як серце починає битися швидше. Він просто сидів, дивлячись на мене, наче на витвір мистецтва, який не можна просто так прокоментувати. 

Я не витримала тиші, і слова ринули зі мною швидше, ніж я могла їх контролювати. 

— Це буде місце, де діти будуть у безпеці. Я маю на увазі, поки їхні матері працюють, їм не потрібно буде залишатися вдома наодинці з магією, що може й допомагає, але не дає їм можливості повноцінно розвиватися. Я готова взяти на себе всі витрати — і це не просто пропозиція, це моя обіцянка. Я не хочу, щоб ці діти росли у клітці, навіть якщо вона золотаво виглядає. Вони заслуговують на більше. 

Я почала ходити по кабінету, не помічаючи, як ноги самі тягнуть мене вперед. Руки трималися в такт з думками, які бігли за мною, а слова ставали все більш переконливими, щирими. Моє серце стукало в грудях, але я не могла зупинитися. 

—Я знаю, як важливо мати місце, де ти відчуваєш підтримку, де тебе не судять, не контролюють кожен рух. Я хочу, щоб ці діти могли грати, сміятися, вчитися один у одного, розвивати свої таланти. Щоб вони могли пізнавати цей світ таким, яким він є, і робити це в безпеці, під наглядом тих, хто справді піклується. 

Я зупинилася, наче не знаходячи в собі більше слів. Він все ще сидів, занурений у свої нотатки, його рука ковзала по паперах, але погляд залишався спокійним і уважним.

А потім підняв голову.

— Ви мене вразили, Міліндо… — його голос звучав м’яко, але в очах знову спалахнуло щось інше, небезпечне. — У вас дуже світла голова. І, до речі, дуже приваблива.

Я стиснула кулаки.

Знову він.

Знову ця гра.

Я вирівняла спину.

— Ми можемо домовитися і запустити проект?

— Так, — він кивнув, відклавши записник. — У мене є декілька варіантів приміщень. Можу показати.

— Чудово. Коли?

— Завтра.

Я скривилася.

— А хіба у вас немає помічників, які можуть виконати це доручення?

Він усміхнувся, але в його очах промайнуло щось схоже на розвагу.

— Є. Але я хочу сам показати вам будівлі.

Я стиснула губи.

— Завтра, Міліндо. Одинадцята година.

Я коротко кивнула, швидко попрямувала до дверей, уникаючи його дотиків. Уже взявшись за ручку, обернулася:

— До завтра, містере Кроуле.

І вийшла, не даючи йому шансу відповісти.

— Греку, — я крокувала вулицею, намагаючись заспокоїтись. — Що тобі відомо про дружбу Кроула та Фредеріка?

Грек знизав плечами.

— Вони разом навчалися. Проводили багато часу разом. Весело… інколи аж занадто.

Я задумалася.

Цього було мало.

Чому Генрі Кроул поводиться зі мною так?

Що він знає?

Я розгорнула записник і швидко вивела кілька слів:

"Генрі Кроул. Погляд, що пронизує. Голос, що викликає мурахи. Дотик, що змушує тремтіти.

Він мене бентежить. І я не знаю, чи це добре, чи погано." Ми їхали по дорозі, а я все ще була подумки в кабінеті у містера Кроула.

А Вдома на мене чекав лист. Від мого так званого чоловіка.

Я розірвала сургучну печатку й розгорнула тонкий аркуш:

"Міледі, ви зробили правильний вибір, виконавши початкові пункти плану. Продовжуйте дотримуватися його й надалі. Я вирішив винагородити вас за вашу поступливість. Кожного місяця я надсилатиму вам кошти за послуги правильного виконання ролі моєї дружини."

Я дочитала до кінця, і мене охопила хвиля нудоти. Я стиснула його двома пальцями, гидливо, немов шматок брудної тканини, яку не хотілося навіть торкатися. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍