Рубен Гримар - Світозар Відроджений. Том 1, Рубен Гримар

Його постава змінилася, плечі випрямилися, а погляд став твердим, мов криця. Валигор більше не міг дозволити собі ховатися за правилами чи титулом. Він більше не міг залишатися осторонь.

Борг перед Миланкою був не лише тягарем Зорепада. Це був і його борг. І цього разу Валигор був готовий платити не як володар, не як граф… а як чоловік і батько.

Граф, трохи заспокоївшись, кивнув у бік дверей за троном.

— Заходь, — наказав він глибоким голосом, що відлунював у залі.

З тіні, майже нечутно, вийшла постать Всеволода — молодшого брата Валигора, старійшини роду. Його сиве волосся спадало на плечі, глибокі зморшки й суворий вираз обличчя надавали йому вигляду древнього мудреця. В руках старця була тонка дерев'яна тростина, більше символ, ніж підтримка, але кожен його крок здавався обережним і виваженим.

На тлі Всеволода, чий вигляд говорив про сімдесят, а то й вісімдесят років, Валигор, хоч і мав за плечима понад століття життя, здавався набагато молодшим. Різниця в їхньому стані культивації була разючою: Валигор, хоч і ослаблений, все ще зберігав значну частину своєї могутності, в той час, як молодший брат давно застряг у своєму розвитку.

Всеволод зупинився перед троном і вклонився, спираючись на тростину. Його очі, глибокі й мудрі, вивчали Валигора.

— Ти все чув, брате, — почав Валигор, дивлячись на радника. — Що скажеш?

Всеволод мовчки випрямився, схилив голову в знак роздумів, а потім промовив:

— Камінчуки грають свою гру, — почав Всеволод, і його голос звучав як рівна, але холодна течія. — Вони прекрасно знають, що наш рід ослаб після Дольської битви з орками. Їхній план простий і водночас граційний: через шлюб Зорепада з Богданою вони розраховують повільно, але невідворотно поглинути наш рід і заволодіти оазисом.

Старійшина нахилився ближче до Валигора, його очі, хоч і затьмарені віком, блищали мудрістю.

— Якщо Зорепад не досягне хоча б рангу графа до твоєї смерті, Валигоре, вони зроблять це без жодного опору. Їм не треба зраджувати нас зараз. Скоріш за все, Орист і Недар, чи як їх там звати, діяли самостійно. Або… працювали на когось іншого.

Всеволод відвів погляд, ніби дозволяючи братові обдумати сказане. Його слова зависли в повітрі, мов відлуння далекої загрози, що наближалася непомітно, але невпинно.

Валигор сів на трон та відкинувся на спинку, обперши лікті на підлокітники. Його погляд був спрямований у далечінь, але думки були глибоко вкорінені у цьому залі.

Він давно знав, що Камінчуки плетуть свою павутину, використовуючи ослаблення роду Земко. Барон прагнув не просто впливу — він хотів переступити через сюзерена і зайняти його місце, зробивши це поступово, безкровно, але невідворотно.

Плани Камінчука були очевидними для графа і в нього були свої мотиви підіграти амбітному васалу. Але зараз думки чоловіка були спрямовані не на політичні інтриги, а на те, що стояло ближче до серця.

Миланка.

Її доля, прихована від світу, тепер опинилася в руках невідомих ворогів. І Зорепад… Його законний син та спадкоємець, сповнений рішучості кинути все, аби врятувати кохану дівчину.

Граф повільно стиснув кулаки, так що пальці хруснули, мов гілки під тягарем буревію. Його погляд перетворився на холодне лезо, здатне різати навіть камінь.

— Ігри Камінчука мене зараз цікавлять найменше, — його голос пролунав, мов грім у горах: глибокий, важкий і незламний. — Мене турбує лише одне — хто стоїть за викраденням Миланки.

Його слова зависли в повітрі, мов важкі хмари перед грозою. Граф, як і завжди, здавалося, володів собою, але щось у його голосі та напружених рухах видавало приховану бурю.

Всеволод стояв неподалік, злегка схиливши голову, спираючись на свою тростину. Він не поспішав з відповіддю, ніби обдумував кожне слово. Зморщене обличчя залишалося незворушним, але очі старійшини, видавали тривогу.

Він добре знав, чому ім'я Миланки викликає у Валигора стільки болю. Таємниця її походження, як і вся ця історія, була їхнім спільним тягарем. І саме Всеволод, багато років тому, був одним із тих, хто переконав брата приховати правду, аби захистити дівчину від чужих амбіцій і можливої ганьби.

Тепер же графові слова та непохитний погляд свідчили про те, що цю давню домовленість ось-ось буде зруйновано.

— Я розумію, — нарешті промовив Всеволод, голосом, що ледь чутно вібрував у просторі, — твоє серце зараз не тут, у тронній залі. Воно там, де її тримають.

Він зробив півкроку вперед, його рухи були повільними, але сповненими значущості. Тростина тихо постукала об підлогу, додаючи моменту певної вагомості.

— Але пам’ятай, брате, — Всеволод підняв погляд на Валигора, — істина може зруйнувати більше, ніж ти думаєш. Миланка — не лише твоя кров. Вона — твоя вина, і твоя спокута.

Слова старійшини звучали як попередження. Але у відповідь Валигор лише мовчки відвернувся, дивлячись у тріщини на стіні, ніби шукав у них вихід для свого обурення.

— І саме тому, — граф заговорив після паузи, тоном ще холоднішим за попередній, — я не дозволю, щоб це стало її кінцем. Якщо вони заподіяли їй хоч найменшої шкоди... — він раптом обернувся, і Всеволод побачив у його очах не тільки гнів, а й відчай. — Я знищу їх усіх. Ким би вони не були, - вже в голос повторив свої думки чоловік.

Всеволод мовчки кивнув. Він розумів: цього разу Валигора не зупинить ні правда, ні страх. Граф уже зробив свій вибір.