Рубен Гримар - Світозар Відроджений. Том 1, Рубен Гримар

Глава 7

Валигор

Валигор стояв мовчки, дивлячись на зачинені двері, за якими зник його син. У його погляді тепер не було тієї впевненості, яка завжди супроводжувала графа Земко. Він важко зітхнув, повернувшись до трону, і сів, поклавши руки на коліна.

"Вона важлива для мене", — ці слова Зорепада, сказані з таким болем і пристрастю, лунали у свідомості Валигора, мов відгомін, що не дає спокою.

Граф зітхнув, відчуваючи тягар розуміння: стосунки між його сином і Миланкою більше не були лише зв'язком молодого господаря й покоївки. Це стало чимось значно важливішим. Зорепад любив її — і це було очевидно.

Валигор не міг засуджувати свого сина за почуття. Він і сам колись був молодим, і йому не було чужим кохання, навіть те, яке вважали недоречним або забороненим. Юнацька пристрасть була природною, майже невідворотною.

Проте цей випадок був зовсім іншим.

Граф провів рукою по обличчю, відчуваючи тягар спогадів, які він роками намагався поховати глибоко у своєму серці. Роза. Її ім’я виникло в його думках, ніби заборонений шепіт.

Валигор завжди пам’ятав ту ніч, що залишила незгладимий слід у його серці. Роза, молода й ніжна, стояла у простій весільній сукні, яка здавалася скромною, але не могла приховати її природної краси. Її очі світилися надією, змішаною з тривогою, коли вона йшла до шлюбу з дворецьким Даром, чоловіком, якого вона щиро кохала.

Граф спостерігав за нею з балкону своєї опочивальні, і його серце, хоч і звикле до суворого контролю, здригнулося від забороненого бажання. Він намагався не помічати її раніше, але того вечора Роза видавалася йому настільки чарівною, що здоровий глузд поступився перед імпульсом.

Право першої ночі, яке його предки давно залишили у минулому, було для нього лише тінню забутої традиції, яка вже не мала сенсу. Але в ту мить він ухопився за нього, ніби за виправдання. Його наказ був простий і безповоротний — Розу привели до його покоїв.

Вона стояла перед ним, тендітна й зламана. Її очі, які завжди сяяли світлом життя, тепер були повні сліз. Вона не протестувала, не кричала, лише мовчала, стискаючи кулаки, ніби цим могла захистити себе від приниження, яке невідворотно наближалося.

— Я... я не хочу цього, — її голос був тихий, майже шепіт, але сповнений рішучості. — Але я знаю, що моє слово нічого не означає.

Граф мовчав. Він не міг знайти в собі сили відповісти. Його бажання затуманило розум, і він не думав про наслідки. У ту ніч він узяв те, чого не мав права брати, і залишив її самотньою в холоді своїх покоїв.

Наступного дня Роза з'явилася перед гостями, тримаючи голову високо, ніби нічого не сталося. Але в її погляді більше не було тієї невинної чистоти, яка приваблювала кожного. Вона стала мовчазною, немовби обгорнула себе невидимим щитом, який відгороджував її від світу.

Коли Роза народила Миланку, граф одразу зрозумів правду. Дівчинка мала його очі — темні, як ніч, і той самий впертий погляд, який він бачив у дзеркалі щоранку. Але Роза вмовила його залишити таємницю.

— Вона — донька Дара, — сказала Роза. — Ніхто не повинен знати правду.

Валигор погодився. Він бачив у цьому рішення, яке захищало всіх. Миланка виросла серед слуг, але завжди мала його непомітний захист. Граф слідкував за її життям здалеку, час від часу наказуючи забезпечувати її потреби, хоч і так, щоб цього не помітили інші.

Валигор відчув, як його серце стискається від гіркої іронії. Чи варто було тоді погоджуватися з Розою, залишити все у таємниці? Можливо, якби він відкрив правду раніше, ситуація склалася б зовсім інакше. Але тепер усе зайшло надто далеко.

Пальці чоловіка нервово стиснулися в кулак, а думки вирували, мов буря, одна за одною прориваючись крізь стіни сумнівів. Чи мав він право втручатися? Чи міг дозволити, щоб цей зв’язок між його дітьми продовжував існувати, знаючи, до чого це може призвести?

— Які до біса стосунки!? — ревнув Валигор, і його голос луною рознісся тронною залою, відбиваючись від стін. У люті він вдарив кулаком по найближчій колоні, так що каміння вибухнуло в різні боки, розлітаючись уламками.

Сила удару змусила стіни здригнутися, а дрібний пил повис у повітрі, заповнюючи залу глухим шурхотом. Хоча його культивація й ослабла, опустившись до другої ступені рангу барона, але й цієї сили було достатньо, щоб навіть старий камінь поступився його гніву.

Та це лише на мить послабило напругу. Розлючений сам на себе, він зробив кілька кроків уперед і застиг, опустивши плечі. Його руки знову нервово стиснулися, але цього разу не для того, щоб зруйнувати, а щоб стримати себе.

"Це марно", — подумав Валигор, важко видихаючи. Його груди повільно здіймалися й опускалися, але гнів і розпач лишалися незмінними.

Зараз потрібно думати не про стосунки між своїми дітьми. Це проблема, з якою він зможе розібратися пізніше, коли поверне контроль над ситуацією. Недар і Орест викрали Миланку. І Зорепад... Його син, навіть не знаючи правди, готовий був пожертвувати життям заради цієї дівчини.

"Якби він лише знав, що Миланка — його сестра…" — ця думка пронизала Валигора, змушуючи серце болісно стискатися.

Старий граф потер скроні, намагаючись заглушити біль, що наче розжарене лезо пронизував його душу. Думки, які роками були поховані в найглибших куточках свідомості, тепер вирвалися на поверхню з нещадною силою, змушуючи його знову і знову проживати моменти, які він так прагнув забути. Роки, сповнені мовчання і приховувань, тепер здавалися марними, наче важкий камінь, що впав на плечі, загрожуючи розчавити його.

Його погляд зупинився на тріснутій колоні. Камінь, зруйнований його власним гнівом, тепер здавався відображенням його внутрішнього стану: зовні сильний і непохитний, але зсередини розбитий, розколотий на частини, які вже не скласти докупи.

— Це моя розплата, — прошепотів він, слова зірвалися з вуст із гіркотою, мов докір самому собі.

"Якщо вони заподіють їй шкоду…" — ця думка пульсувала в голові, заглушаючи все інше. Очі Валигора спалахнули холодною, безжальною люттю. — "Я знищу їх усіх… ким би вони не були."

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍