Рубен Гримар - Світозар Відроджений. Том 1, Рубен Гримар

— Ти повернувся, — заговорив він нарешті, його голос був глибоким і владним, але сповненим важкості. — Де решта? Де караван?

Зорепад зробив кілька кроків уперед, його постава була прямою, але погляд видавав втому.

— Караван знищено, — відповів він, його голос хрипів, але в кожному слові бриніла рішучість. — Недар і Орест зрадили нас.

Брови Валигора зійшлися, створюючи вираз, у якому сплелися сумнів і гнів. Його очі потемніли, як хмари перед бурею, і здавалось, навіть повітря в залі стало важчим. По стінах прокотилася невидима хвиля — граф випустив свою баронську ауру, і всі присутні відчули її вагу.

Колись граф Валигор мав ранг герцога першого ступеня, і його слава сяяла далеко за межами цих стін. Проте час і війна не залишили його неушкодженим: після важких поранень його культивація ослабла, і знизилася до другого ступеня рангу барона. Та навіть у цьому стані його присутність могла змусити камінь тремтіти.

— Зрадили? — повторив він, повільно підводячись із трону. У сутінках тронної зали його постать видалась ще більшою, а тінь, що впала від нього, накрила частину кімнати, немов провісник грози. — Недар і Орест? Вони дружинники Камінчуків? Їхній рід завжди був нам вірний.

— Вірними вони залишаються, доки це їм вигідно, — холодно відповів Зорепад, його голос ледь здригнувся, але залишався тверезим. — Вони напали на нас. Убили Дивина Камінчука, племінника самого барона, і… викрали Миланку.

Ім'я Миланки змусило Валигора на мить змінитися. Його обличчя ледь помітно дригнуло, як у людини, що почула несподівану звістку. Це тривало лише частку секунди, але Зорепад не міг цього не помітити. Він добре знав батька і розпізнав у ньому цю коротку емоцію.

Проте Валигор швидко взяв себе в руки. Замість того, щоб відповісти на згадку про Миланку, він переключився на іншу частину розповіді. Його погляд загострився, а голос став низьким, мов далекий грім.

— Дивин мертвий? — сказав він. У його словах відчувався шок, що переростав у гнів. — Це немислимо. Чому вони могли це зробити?

— Я не знаю їхніх мотивів, — твердо відповів Зорепад, його голос звучав, як сталевий клинок, що врізається в камінь. — Але факт залишається фактом: нас зрадили. Чи діяли вони самостійно, чи за наказом барона — це лиш питання часу, як я з’ясую.

Валигор на кілька секунд задумався, обійшовши навколо трону. Його руки зчепилися за спиною, плечі напружилися.

— Якщо це правда, — нарешті промовив він, — їхні дії могли бути самовільними. Камінчуки ніколи б не наважилися відкрито зрадити нас. Але… якщо це зрада цілого роду, нас чекає війна.

— Війна чи не війна, але я не чекатиму! — різко перебив Зорепад. Його голос спалахнув, мов полум’я. — Миланка в небезпеці. А кожна втрачена хвилина може коштувати їй життя.

Валигор на мить замовк, уважно вдивляючись у сина.

— Ти надто багато думаєш про служницю, — нарешті сказав він, його голос був стриманим, але за цими словами ховалося щось більше, ніж просте зауваження. — Ти спадкоємець роду Земко, а не…

— Вона більше, ніж служниця! — різко перебив Зорепад. Його очі палали, і в голосі була така сила, що здавалося, вона відштовхує батькові слова.

Валигор глянув на сина, який стояв перед ним, мов натягнута струна. У погляді графа читалася важкість не тільки від усвідомлення зради, але й від рішучості Зорепада, яка здавалась непохитною.

— Ми це з’ясуємо, — промовив він нарешті, його голос став м’якшим, хоча в ньому все ще звучала сувора впевненість. — Але спочатку треба діяти обережно.

Зорепад напружився, але не відвів погляду.

— Я споряджу пошуковий загін, — продовжив Валигор, його слова звучали як наказ, а не пропозиція. — У нас найкращі мисливці. Вони знайдуть зрадників і Миланку. Тобі ж потрібно відновитися.

— Відновитися? — різко перепитав Зорепад, його голос бринів, як сталь перед ударом. — Миланка може не дочекатися!

Валигор проігнорував його слова, продовжуючи:

— Ми зберемо дружину й підемо до Камінчука. Він або відповість за зраду, або допоможе з пошуками.

— Ви хочете, щоб я чекав, поки ми дійдемо до їхніх володінь? — голос Зорепада був уже гучнішим. — Миланка може не дожити до цього часу!

— Альтернативи немає, — твердо відповів Валигор, його очі стали холодними, мов крига. — Або ти їдеш зі мною до Камінчуків, або залишаєшся тут.

Ці слова пролунали як вирок.

Зорепад стиснув кулаки, його серце гулко билося в грудях. Він знав, що підкоритися означало зрадити себе, зрадити Миланку.

— Якщо це ваш наказ, то я змушений його ослухатися, — тихо, але твердо сказав він, дивлячись прямо у вічі батькові.

Валигор підняв брови, його погляд спалахнув обуренням, але глибоко всередині — і тривогою.

— Ти йдеш на ризик, якого ще не розумієш, — холодно промовив він, його голос знову набув металевого відтінку. — Я даю тобі день, щоб подумати.

Зорепад не відповів. Різко обернувшись, він покинувзалу, залишивши батька самотнього серед тиші. Його кроки гучно лунали у коридорі, кожен із яких був наповнений гнівом і рішучістю.