Рубен Гримар - Світозар Відроджений. Том 1, Рубен Гримар

Глава 6

Зорепад

Холодний вітер пронизував подертий плащ, що ледве тримався на плечах Зорепада. Матерія, вся в плямах крові й бруду, розвіювалася за ним, наче тінь його невдач.

Під плащем виднілися рештки розірваного вбрання — свідчення сутичок і невгамовного бігу через Пустку. Його кроки були важкими, але очі, наповнені рішучістю, палали, мов дві жарини.

Перед ним височіли ворота Земковського хутора — величні, міцні дубові стулки з укріпленнями, вкритими металевими пластинами, які відбивали останні промені сонця. Вартові на стінах не відривали погляду від самотньої постаті, що наближалася до брами.

— Хто це? — пробурмотів один із лицарів, вдивляючись у фігуру під плащем. Його голос змішався з вітром.

— Господар мав би повернутися з караваном, — відповів інший, насторожено стискаючи спис. — Де всі інші?

Вартовий, старший за рангом, ступив уперед, піднявши руку, щоб зупинити можливі домисли.

— Зачекайте. Ми ще не знаємо, хто це.

Постать Зорепада зупинилася біля воріт. Його дихання було важким, але кожне слово прозвучало чітко й владно:

— Відчиніть ворота. Я — Зорепад Земко, син графа Валигора.

Кілька секунд висіло напружене мовчання. Лицарі дивилися один на одного, не наважуючись одразу відчинити. Нарешті один із них крикнув:

— Де караван? Де ваш ескорт?

— Немає каравану, — коротко відповів Зорепад, важко спираючись на шаблю, яку він щойно витягнув. Клинок був забруднений, але руків’я — прикрашене гербом роду Земко: чорним лебідем — одразу впало їм у вічі.

— Що ж трапитися? — прошепотів хтось.

Старший вартовий уважно придивився, а потім, кинувши суворий погляд на підлеглих, сказав:

— Це він. Відчиняйте.

Ворота почали важко скрипіти, відкриваючи перед Зорепадом шлях до внутрішнього двору. Він увійшов повільно, тримаючи шаблю у руці. На його обличчі були сліди втоми, а поранення на боці ледь приховували подерті тканини.

Лицарі, які очікували побачити величну процесію зі знаменами, каретою і воїнами, тепер мовчки спостерігали за сином свого графа, який виглядав більше як обірваний мандрівник, ніж спадкоємець роду Земко.

— Проводить мене до батька, — сказав він хриплим, але владним голосом, дивлячись на зібраних воїнів.

Його слова були сповнені сили, навіть попри його виснажений стан. Воїни кивнули, не наважуючись заперечувати. 

Лицарі вели Зорепада крізь внутрішнє подвір’я хутора. Побудований навколо родючого оазису, хутір роду Земко був живим серцем у мертвій Пустці. Зелені лани пшениці й жита, доглянуті фруктові сади та виноградники простягалися довкола кам’яних стін. Оазис — джерело життя, яке дозволяло людям займатися землеробством, контрастував із суворою, безжиттєвою землею Пустки, що починалася одразу за межами поселення.

Постать Зорепада, закутана в подертий плащ, із залишками знищеного одягу, викликала подив. Селяни, що працювали на полях, повертали голови, кидаючи насторожені погляди. Слуги хутору, що проходили подвір’ям, зупинялися, ніби не вірячи своїм очам. Навіть дружинники, які знали про його повернення, очікували побачити молодого господаря в супроводі охорони, а не самотнього, побитого й виснаженого мандрівника.

— Милістю оазису ти повернувся, пане, — пробурмотів один із прохожих, хрестячись перед сином графа.

Зорепад лише коротко кивнув, його погляд залишався спрямованим уперед. Він ішов крізь подвір’я, не звертаючи уваги на шепіт і погляди оточення. Його кроки, тверді й важкі, звучали, наче удари молота по каменю. 

Висока будівля маєтку височіла перед ним, нагадуючи про минулі часи. Колись це був справжній замок, споруджений засновником роду Земко, з міцними вежами, глибокими ровами та неприступними стінами. Тепер же багато частин замку стали більш придатними для життя, але зберігали свою первісну велич.

Він підійшов до величезних дубових дверей тронної зали. Їхні різьблені панелі зображали сцени битв і тріумфів предків, нагадуючи про славну історію роду.

Перед дверима, які височіли мов мовчазні стражі, стояв старший вартовий. Його постать, обтягнута темними обладунками, здавалася міцною, як і самі брами. Він затримав погляд на обірваному подорожньому в плащі, заплямованому кров’ю й пилом. Очі вартового звузилися, мовби він намагався побачити крізь оболонку цього чоловіка справжню суть.

Вартовий перевів запитальний погляд на супроводжуючого Зорепада лицаря. Той, не промовивши ані слова, повільно кивнув головою. Цей жест був коротким, але важким від змісту.

— Граф Земковського хутора, барон другого ступеня Валигор Земко, очікує вас у тронній залі, пане, — нарешті промовив вартовий, його голос був глибоким і спокійним, мов хід часу.

Він злегка схилив голову в шанобливому поклоні, але в його русі читалася стримана недовіра, яка звично супроводжувала вартових у їхній службі. Погляд, однак, залишався пильним, ніби навіть під час цього жесту він продовжував оцінювати кожен рух баронета.

— Відчиняй, — коротко кинув Зорепад. Його голос, хоч і хрипкий, звучав твердо, не допускаючи заперечень.

Двері повільно розчинилися, відкриваючи тронну залу. Кам’яні стіни прикрашали герби предків, старовинна зброя і гобелени, що розповідали історію роду Земко. У центрі зали, на підвищенні, стояв трон із чорного дерева, прикрашений витонченим різьбленням у вигляді танцюючих чорних лебедів.

На троні сидів Валигор Земко — кремезний чоловік із владним обличчям, яке здавалося викарбуваним зі скелі. Його сиве волосся було акуратно зачесане, а темний плащ із гербом роду спадав важкими складками. У руках він тримав сувій, який відклав, коли син увійшов до зали.

Валигор уважно глянув на Зорепада, його очі ковзали по брудному, пошматованому одязі, запеклій крові на ранах.

Валигор довго мовчав, вдивляючись у сина, мов намагаючись розібратися, що сталося. Його постать, досі нерухома, ніби застигла в часі, але очі говорили більше, ніж будь-які жести.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍