Рубен Гримар - Світозар Відроджений. Том 1, Рубен Гримар

Миланка мовчала. Її розум вирував від думок. Зорепад. Вона не могла зрадити його. Але чи був він справді тим, ким вона його уявляла? Чи була вона для нього важливою?

— Зорепад... — прошепотіла вона, ніби перевіряючи, чи це ім’я ще може дати їй силу.

Отаман засміявся. Це був холодний, глузливий сміх, який змусив її здригнутися.

— Твій "господар"? Той, хто залишив тебе без захисту серед Пустки? Він комфортно жив тільки завдяки тобі, твоїй відданості. А що ти отримуєш натомість? Можливо, одного дня він зробить тебе наложницею. Це те, чого ти хочеш?

— Ні! — викрикнула вона. Її очі блищали від сліз, але в них загорівся вогонь гніву. Це насправді була її мета.

— Тоді прийми свою свободу, — сказав отаман, його голос став спокійним і переконливим. — Приєднайся до нас. Ми не раби. Ми боремося за те, щоб ніхто більше не відчував того, що відчуваєш ти.

Миланка дивилася на нього, її думки були, мов ураган. Вона відчувала страх, злість, сумніви. Але найбільше — бажання вижити.

Миланка зібрала всі свої сили, щоб запитати:

— Що буде, якщо я відмовлюся? — Її голос звучав тихо, майже непомітно, але з кожним словом у ньому бриніли страх і тривога.

Отаман нахилив голову, ніби роздумуючи над відповіддю. Його очі блиснули в світлі багаття, і на обличчі з’явилася ледь помітна усмішка.

— Ти вільна людина, — сказав він із легкою іронією. — Якщо відмовишся, можеш йти на всі сторони.

Він зробив широкий жест рукою, вказуючи навколо себе на темряву, яка огортала їх із усіх боків.

— Пустка велика, — додав він. — Ти завжди можеш спробувати знайти дорогу назад.

Слова прозвучали спокійно, але в них було більше холоду, ніж у вітрі, який пронизував ліс. Миланка відчула, як її серце стискається від розуміння: він знав, що самій їй не вижити.

— Ви знаєте, що я не дійду, — прошепотіла вона, ледве стримуючи сльози. — Ви… ви просто прирікаєте мене на смерть.

Отаман легко знизав плечима, його голос залишався незворушним:

— Це твій вибір. Ми нікого не змушуємо.

— Це не вибір! — вигукнула вона, її голос затремтів. — Це пастка!

— Світ — пастка, — відрізав він, його тон залишився спокійним, але тепер у ньому відчувалася твердість. — Ти виживаєш, коли приймаєш правила гри. Ми даємо тобі шанс. Ти можеш відмовитися, але тоді ти станеш частиною цього лісу. Або…

Він нахилився ближче, його очі сяяли, мов дві крижані зірки.

— …ти можеш прийняти нашу пропозицію і стати вільною.

Миланка мовчала, дивлячись у його очі. Її розум крутився, шукаючи вихід, але кожна думка приводила її до одного: вона була в пастці.

Вона озирнулася на темний ліс, який здавався нескінченним. Гілки дерев нагадували руки, що тягнулися до неї, готові поглинути її, якщо вона ризикне зробити хоча б крок.

Її серце билося глухо, і вона ледве знайшла сили промовити:

— Що… що ви хочете від мене?

Отаман випростався, його постать здавалася майже монументальною на тлі багаття.

— Ми хочемо, щоб ти прийняла правду, — відповів він, його голос був глибоким і владним. — Щоб ти побачила цей світ таким, яким він є, і допомогла нам боротися за свободу.

Він зробив паузу, даючи їй час усвідомити його слова, а потім додав:

— Ти можеш змінити своє життя. Або залишитися тим, ким ти була.

Миланка опустила голову, уникаючи його погляду. Її руки тремтіли, а мотузки впивалися в шкіру, залишаючи на зап’ястях криваві сліди. Слова отамана, холодні та тверді, впали на її плечі важким тягарем.

"Залишитися тим, ким я була…" — ця фраза повторювалася в її думках, мов глузливий шепіт. Але ким вона була? Чи мала вона власне "я"?

Вона гірко згадала, як кожен її день належав не їй, а іншим. Її праця, її час, навіть її думки — усе було частиною життя, яке не було її власним. Чи справді вона зможе щось змінити?

"Але Зорепад…"

Образ його обличчя, серйозного, але доброго, заполонив її уяву. Чи він ще живий? Чи боровся він так само, як вона зараз? Її серце стискалося від тривоги, а розум марно намагався знайти відповіді.

Проте вона знала одне: якщо хоче дізнатися про його долю, якщо хоче знайти його, спершу потрібно вижити. А для цього доведеться прийняти умови тих, хто зараз тримав її життя в руках.

Вона повільно підняла голову. Її голос прозвучав тихо, як шурхіт листя, але в ньому бриніли і страх, і слабка іскра рішучості:

— Добре… я… я згодна.

Отаман уважно подивився на неї. Його холодні очі, що не виражали ні жалю, ні гніву, на мить здавалися менш загрозливими. Його губи торкнула слабка усмішка — не тепла, а скоріше така, що свідчила про задоволення від досягнутої мети.

— Розумний вибір, дівчинко, — сказав він повільно, ніби зважуючи кожне слово. — Розумний вибір.