Богдан Поліщук - Ворон, Богдан Поліщук

   Невеличка група прибула на Затон. Діяти усі мали чітко за планом. Першим пунктом були переговори з Волею. Їх лідер прибув на Скадовськ двома днями раніше. Прибувши на судно, Сивий  тепло привітався з Бородою та запитав його про дещо. Обличчя того враз змінилося з усміхненого на серйозне. Він щось пообіцяв йому. Далі група вирушила в одну з кімнат, де вже сиділа "зграя", як вони себе називали, волівців. В кімнаті запанувала невелика напруга. Переговори в теорії були простими. Про співпрацю. Лідером Свободи був Кремінь. Доволі мудрий, як на усіх свободівців чоловік. У Зоні майже від самого її зародження. Був захоплений ідеєю її дослідження. Брав участь в останній війні, разом з цим встигав командувати усіма загонами. Він піднявся з дерев'яного ящика та потиснув усім руки. Спочатку все проходило спокійно, доки не дійшло до вимог. Кремінь хотів на час співпраці лишити на Янові одну зі зграй, як він висловився. Сивий не довго думаючи відмовив, після чого обоє попросили усіх присутніх вийти. Два незамінних лідера лишились сам на сам.

   — Ох, ну і стомився я, Андрюхо, — його голос став більш слабким та стомленим. — Зовсім авторитет втратив у своїх. Ти, певне, єдиний долговець, котрому я можу так сказати. І чому ти до них пішов, а не до нас...

   — Я розумію, Васильовичу. Молоді взагалі слухатись не хочуть. Бачив цього хлопця? — він повернув голову не дверний отвір. — Племінник мій.

   — Ну ти даєш. Я би гнав своїх рідних звідси, — він закурив цигарку. — Мені, ось, вистачає одного такого. Цвяхом кличуть, ти вже з ним бачився. 

   — Довелося. Не надто тепле знайомство, та для більш молодших ми досі вороги. Ми, старші, розуміємо, що таке війна. 

   — Маєш рацію, надивилися вже, — він зробив останню затяжку та кинув окурок десь у куток, де лежало ще декілька. — Ми можемо допомогти одне одному. Якщо мир — то мир. Вони не будуть провокувати ваших. Дайте їм лише де спати. Та навіть якщо так, що робити далі? Монолітовці не закінчуються. Треба вибивати їх з Юпітера.

   — Гаразд, я дозволю твоїм перебувати на Янові. Та не більше восьми осіб, — суворо роздумував Сивий. — Від себе обіцяю, що від наших жодних злих дій не буде, присягаюся, — побачивши як Кремінь схвально кивнув, той продовжив. — А монолітовці...Домовлятися з ними не вийде, фанатики є фанатики. Поки вони сидять там, їх патрулів поза складом не спостерігається. Прослідкуємо за ними, а далі буде видно. 

   — Тоді домовились! — він встав зі свого дерев'яного сидіння.

   — Домовились! — вони потиснули руки та розійшлися. — Далі їх дорога йшла до Бороди.

   Скадовськ був повний сталкерів. На Затоні це була найкраща база для усіх нейтралів. Та часи не змінюються. Бандити досі їм докучають. Постійні грабіжки, вбивства, атаки на Скадовськ. Лише загодкові поодинокі вбивства змусили їх поховатися у нори. Сивий хотів зв'язатися з легендарною базою нейтралів у Прип'яті. Пристрій для такого зв'язку був лише у торговця, що попросив гостей пришити невеличку місцеву банду.

   — Ну що, кажи, що нам робити? — питав Сивий. Його супутники стояли мовчки весь час, говорити їм було можна не завжди.

   — Та, знаєш...Вже нічого. Я дозволю вам скористатися апаратом, — оглянувся він та відвів долговців у свою невеличку кімнату, де стояв доволі великий пристрій для зв'язку, обладнаний кількома антенами та провідною слухавкою. Поклацавши щось, він все таки зміг налаштувати частоти та зв'язатися зі сталкерами.

   — База нейтралів. Прип'ять. Вас слухаю, — говорив хриплий голос. До цих сталкерів була особлива повага. Вони першими пробилися у Прип'ять, зайшли найдалі та були зупинені потужним викидом. Маючи з собою безліч обладнання, вони змогли передбачити його та заховатися. Відхід з міста-привида був надто небезпечним тому, знайшовши місце з найменшою радіацією, вони лишилися там та облаштували собі базу. Роботи у них вистачало. Часто атакували мутанти, рідше — Моноліт. Тому нікого не здивував стомлений голос зв'язківця. Лише Славко це зауважив.

   — Вітаю. Говорить Скадовськ. На зв'язку полковник Долгу Андрій Клименко, — Сивий вмостився на кріслі та зосереджено вів розмову.

   — І я Вас вітаю, полковнику. З якою ціллю вирішили з нами зв'язатися?

   — У нас в околицях крупний загін монолітовців облаштував собі базу. По-одному почали зникати сталкери різних угрупувань. Хотілось би знати, як у Вас обстановка?

   — У нас, полковнику, теж не солодко. Моноліт став надто активним останнім часом. Двох наших поранено, двоє загинули. Можливості покинути місто нема. Та знаєте, що ще страшніше, пане полковнику? Дитячі страхи дістали нас у такому віці.

   — Про що ви говорите?

   — Про що, про що. Привид у Зоні з'явився. І я не про тих, що у Прип'яті. Ви були коли-небудь тут? Голоса померлих тут замість вітру. Та цей реальний. Чорний, як ніч, високий. Один з наших з розуму зійшов, коли його побачив. Нам більш пощастило. Ми здалеку спостерігали. Та кров досі починає стигнути в жилах лише при одній його згадці. 

   — Я зрозумів, про кого Ви, — насправді, усі зрозуміли одразу. Сивий використав простий прийом, аби витягнути більше інформації. — Темний сталкер, чи не так?

   — Так, — коротко відповів він та взяв паузу, аби перевести дихання. — Я сподіваюсь, Ви зараз один, пане полковнику?

   — Зі мною двоє моїх людей та Борода. Їм можна вірити.

   — Ми знайшли лаболаторію, схоже, надто важливу для Моноліту. Вони на стороні Темного сталкера, ходять за ним, охороняють. Тільки ми знайшли таємні двері, вони тут як тут. Ледве вирвались. Нас зараз восьмеро, лише шість боєздатних. Нам потрібна допомога, довго не протримаємось.

   — На жаль, нічим не можемо допомогти. Шлях до Прип'яті надто важкий, я не можу ризикувати людьми. 

   — Надішліть вертольоти. З нас мапа повітряних аномалій. По прибуттю ми проведемо вас до лаболаторіїї. Повірте, дані з неї відкриють усі таємниці Зони. Вони охороняють її не просто так, — зв'язківець підвищив тон.