Майя Молчанова - Фортуна, Майя Молчанова

РОЗДІЛ 8

„У своїх бідах люди схильні звинувачувати долю,

богів і все, що завгодно, окрім себе самих.

 – Платон

 

Кафе "Фортуна".

 

Двері за Кирилом зачинилися, і він швидкими кроками увійшов до зали. За останні дні у нього вже виробилася звичка: щогодини він робить перерву, ну а заразом ненав'язливо перевіряє пошту. Ось тільки цього разу погляд насамперед метнувся не до поштових скриньок, а до столика край вікна, за яким сиділа його незнайомка.

Правда після вчорашнього дня, коли він не стримавшись, підловив момент і нарешті простежив з ким же листується, було не зовсім правильно її так називати. Кирило впізнав її... Згадав той вечір у театрі, і на якусь мить був приголомшений таким збігом. "А світ тісний" – думав він, мимоволі підіймаючи руку до ока і не відводячи погляду від своєї "М".

Він дивився, як вона посміхається, виводячи рядки на папері. Як пише листа ЙОМУ!.. Думає про нього? Принаймні він думав про неї постійно… і уявляв. І навіть хотів підійти, але натрапив на її погляд, здивовано-наляканий, і не став. А зараз, можливо, і варто було б. Він навіть уже зробив перший крок однак відразу різко зупинився. Рішучий погляд із легкою усмішкою на його обличчі змінився маскою байдужості.

Ще кілька секунд він постояв на місці, похмуро спостерігаючи як у ЙОГО кафе, за столик до НЕЇ по-господарськи підсідає якийсь мужик. Як він цілує їй руку, і вона усміхається у відповідь...

Ангел у якомусь сенсі мала рацію: емоції захлеснули його розум, тому Кирило не помітив, що усмішка у Мар'яни була швидше ввічливо-вимучена ніж радісна… Якби він затримався в залі ще на пару секунд він би побачив, як вона тактовно відсіла подалі від нав'язливого кавалера, але за Кирилом вже зачинилися двері.

Як замкнений у клітці звір він міряв кімнату кроками, ведучи невидиму боротьбу з думками, які раз у раз з’являлися в голові.

Логіка стверджувала, що якби в неї був хлопець, то вона не стала б писати листи… Совість нагадувала, що вона з самого початку казала просто про спілкування, і те, що він-дурень в неї закохався, нічого не означає. Це не її проблема. Але десь на задвірках свідомості лунало: «Та що вона в ньому... знайшла!? Адже я краще!». Нам усім так хочеться вірити в це. І, принаймні в очах коханих, бути справді кращими.

Забути і піти працювати або?.. Але це саме «або» зупинилося прямо за його дверима, розмовляючи по телефону, і Кирилу одразу розхотілося відходити від неї хоч на крок убік. Адже як виявилось у нього в кабінеті доволі погана звукоізоляція, і це іноді, як не дивно, буває плюсом. Це, і гучний динамік на телефоні Мар'яни.

– Тань! Виручай. Зателефонуй мені, будь ласка, хвилин за п'ять, – пролунав голос Мар'яни з-за дверей. – Скажи, що, не знаю... потоп, пожежа. Хоча ні, він же нав'яжеться мене рятувати. Теж мені лицар...

– Так подруга. Давай по черзі. Який лицар, кого рятувати? Ти таки познайомилася з тим красенем з кафе? Тоді я вимагаю, щоб ти обрала мене дружкою на ваше весілля!

– Тань, давай серйозніше! Там за столиком зараз сидить батько мого учня Фоменко.

– Той “батько”, який намагався до тебе залицятися?

– НамагаЄться. От тільки якщо я його зараз грубо пошлю, то він сина в іншу школу переведе, а хлопчик талановитий, друзі, секції, складний вік... Не можна ж так...

– А якщо не грубо?

– А не грубо я вже разів десять намагалася.

– Т-а-а-ак. Є ідея! Бабусине кільце на руці?

– Так.

– Натягуй на безіменний палець. Кажи, що в тебе є наречений, і ти кохаєш його до безтями. І взагалі вже без п’яти хвилин дружина!

– Думаєш, повірить?

– Ну постарайся. Бо, що б я не сказала “терміново зателефонувавши”, він все одно за тобою потягнеться. Говорила ж я тобі: треба реального хлопця шукати. От чим тобі твій паперовий анонім допоможе?

– Гаразд. Спробую. На крайній випадок я бачила у туалеті вікно під стелею. Я худенька пролізу.

– Епічні вчительські будні, – хмикнула Таня у відповідь.

– Ага. Головне щоб всюдисущих Котикової та Світлової поряд не виявилося.

– No pasaran, подруго!

 

Мар’яна рішуче повернулася у залу, а Кирило так і стояв не ворухнувшись, тільки радісна посмішка на його обличчі свідчила про те, що він не просто слухав, він почув найголовніше. Не хлопець значить! А паперовий анонім – це він сам і є виходить? Що ж, схоже, і справді настав час ставати дійсністю. На столі букет ніжно-рожевих квітів – дуже доречно. Миттєвий погляд у дзеркало і не надто вдала спроба пригладити кучері.

У залі, здається, нічого не змінилося, грає музика, звучать розмови, тепле світло ламп відблискує у вікнах та дзеркалах. Кирило проходить повз столики, не звертаючи уваги на снуючих офіціантів та відвідувачів.

Він дивився на неї, маючи мету і не помічаючи перешкод. Дивився на її чорне, як зола волосся. Схоже, з Марією він прогадав, Білосніжка, як є. Сукня облягає фігуру, акуратні чобітки, легкий практично непомітний макіяж, кільце на безіменному пальці, яке вона в даний момент показувала своєму співрозмовнику, з мрійливою усмішкою щось пояснюючи.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍