Єва Райн - Заручниця його історії , Єва Райн

10. Менше зло

Мені здається, що над промерзлою, вкритою кригою річкою я вишу цілу вічність. 

Руки вже не слухаються, пальці зводить судомою, а холодні волокна канату впиваються в шкіру. Відчуваю, що ось-ось зірвуся. Серце стукає десь у горлі, а дихання збивається, короткі, судомні вдихи схожі на схлипування.

Рой стоїть на краю мосту, його постать ледь видно в темряві, але звук, який він видає, змушує мене здригатися ще сильніше. Не гарчання. І навіть вже не виття. Це щось дивне, тривожне, як сигнал тривоги.

Точно! Тривоги! Він не просто так надриває свої вовчо-собачі голосові зв'язки. Він кличе на допомогу! 

Мій мозок ледь встигає осмислити це, як із темного лісу виринає темна постать.

Марк!

Він з’являється раптово, мов привид.

Навіть тут, над річкою висячи, відчуваю, який він злий. Він застигає поряд з Роєм. 

– О, чорт! – вихоплюється в нього, і він кидається вперед, не роздумуючи.

– Тримайся, Агато! Не відпускай! – в голосі вже нема злості. Тільки наказ. Різкий, але водночас такий, що змушує мене сильніше стиснути канат.

– Я вже... не можу... – ледь шепочу, і сльози самі котяться по щоках.

Марк обережно спускається на міст, який під його вагою хитається ще сильніше.

– Ти впораєшся! Ти сильна, чуєш мене? – він опускається на прогнилі дошки і повзе до мене. 

Рой нервово гарчить, немов підбадьорюючи нас обох. Мені здається, я більше не витримаю, але Марк майже поруч. Його рука торкається моєї.

– Тримайся, Агато! Не відпускай! – голос Марка звучить суворо, але в ньому є нотка страху. 

– Я боюся... – відповідаю, хитаючи головою.

– Я тебе витягну.

І я дозволяю собі повірити йому.

– Дай мені руку! – наказує.

– Я не можу... – мій голос зривається, а сльози морозно заливають обличчя. Пальці починають зісковзувати.

– Чорт забирай! Ти можеш! – він знову нахиляється ближче. – Довірся мені.

Я киваю, хоч мені здається, що зараз просто впаду. Але моя рука тягнеться до його, і він міцно хапає мене за зап’ястя.

– Є! Тримайся за мене!

І я тримаюся. Його сила лякає мене, але він тягне мене вгору, аж доки я не опиняюся на безпечний і не хиткій, надійній землі. Я лежу, хапаючи ротом повітря, а серце стукає десь у горлі. 

– Ти здуріла? Тобі мало було пригод, тепер вирішила себе вбити? – врешті видиха Марк. 

Я дивлюся на нього, не можу відповісти. Рой підбігає до мене, обнюхує, скавучить. Я гладжу його шерсть, грію в ній руки наче дякуючи, що він привів Марка.

– Агато, – він сідає поряд, бере мене за плечі й дивиться прямо в очі. – Що ти робила на цьому мосту?

– Я просто хотіла втекти... – шепочу.

Він закочує очі й відвертається, ніби намагається стримати себе.

– Ти не розумієш, у що вплуталась. Ти взагалі не знаєш, що там попереду.

– А ти мене про це не попередив, – огризаюся я. – Якби ти просто поговорив зі мною...

Марк повертає голову, дивиться, наче зважує кожне моє слово.

– Може, це ми й зробимо зараз. Але ти більше не наражатимеш себе на небезпеку. Домовилися?

Я мовчки киваю. Хочеться сперечатися, але щось у його голосі змушує мене погодитися. 

– Ну і добре. Бо я тобі більше не дам це зробити. – допомагає мені підвестись і міцно стискає моє зап'ястя. – Жарти закінчились, Агато! 

По нічному і, здається, вже не такому моторошному лісу Марк веде мене назад до будинку, тримаючи за лікоть, наче боїться, що я знову втечу. Тримає мою руку міцно, але не боляче. Рой біжить попереду, іноді обертаючись до мене, наче перевіряє, чи я все ще тут. Ловлю себе на думці, що після пережитого променаду по лісу та гімнастики на канатах над промерзлою річкою, не такі вони вже й страшні, ці двоє. І попри те, що один мене викрав, а другий пильно охороняє, поряд з ними я почуваюсь в безпеці. І тріск гілок в лісі – то просто тріск гілок, а тіні – лише тіні, а не вовки чи взагалі страшні чудовиська з дитячих снів. 

Коли ми підходимо до воріт, Марк зупиняється. Ворота досі відчинені, більш того – підозрюю, що й двері в будинок теж. Чомусь стає соромно. Хоча, він мене викрав врешті-решт і силою утримує тут. Який же в біса сором? Однак я все одно почуваюсь трохи винною. 

Його рука тягнеться до замка, і він помічає ключі, що все ще стирчать у ньому.

– Це було востаннє. – каже він, вириваючи ключі з замка. – Чорт забирай, Агато, я був занадто легковажним і добрим.

Він зітхає й кладе ключі в кишеню.

– Тепер вже не буду таким дурним. Ти без нагляду не залишишся.

Я мовчу, бо слова тут зайві. Я все ще тремчу, і нічна прохолода не допомагає заспокоїтись. До того ж його рука… Вона досі тримає мою, посилаючи розряди під шкірою…

Коли ми повертаємось у будинок, Марк дивиться на мої руки. Опускаю очі і злякано замружуюсь – обидві мої долоні залиті потемнілою кров'ю. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍