Єва Райн - Заручниця його історії , Єва Райн

– Ти поранилась, – його погляд ковзає по моїх долонях, а потім повертається до моїх очей. – Сиди тут. Я зараз.

Мовчки сідаю на диван. Тільки тут, в теплі, починаю відчувати, як печуть рани. Рой лягає біля моїх ніг, наче хоче заспокоїти. Ловлю себе на думці, що більше його не боюсь. Зовсім. І тому тильною стороною долоні легенько торкаюсь голови поміж гострими, завжди піднятими вухами. Він не реагує, хоча я розумію, що це насправді і є його реакцією. Позитивною. 

Через хвилину Марк повертається з аптечкою в руках.

– Дай подивлюсь і промию, – каже він, але раптом завмирає. Його обличчя змінюється: спочатку нерозуміння, потім тривога і дезорієнтація. Він кліпає, хитає головою, ніби проганяє якусь думку.

– Що сталося? – питає обережно. – З твоїми руками? 

Я розумію, що він відчуває. Тільки Марк забуває все в миті тривоги і стресу, а я провалювалась в цю темряву навпаки, після того, як чомусь раділа. При такому розкладі ще не ясно, кому з нас більше пощастило… 

Марк виглядає розгубленим, навіть трохи зляканим. Його пальці міцніше стискають аптечку.

– Останнє, що я пам’ятаю... ти стукала в мої двері через Роя. Потім ми були в лісі, а далі... порожнеча. Я не взяв брелок з камерою…

Я зітхаю, намагаючись не показати страху. Я боюсь не його, мені до жаху боязко самій повернутись до того, з чого я так довго виплутувалась і через що так багато втратила. А йому просто потрібно знати правду.

– Я втекла через ворота, потрапила до мосту в лісі. Він розсипався, і я майже впала в річку. Ти витягнув мене.

Марк мовчить, втупившись у мене, наче не може повірити.

– І все це... я не пам’ятаю, – каже він тихо.

– Ти мене врятував. 

Він ставить аптечку на стіл і сідає поряд, притискаючи долоні до скронь.

– Це гидке відчуття, – каже він. – Кожен раз... я не знаю, що роблю. А найгірше потім здогадуватись, чи не зробив я щось страшне... Чи лишася я собою в періоди цих провалів... Це дуже... виснажує. Витискає...  

Його голос зривається, і мені стає трохи ніяково від того, наскільки вразливим він виглядає зараз. Я кладу руку ребром долоні йому на плече.

– Я не можу допомогти тобі, якщо ти мені не довіряєш.

Він зітхає й дивиться на мене. Його очі повні болю, але в них є щось ще – вдячність.

– Добре, – відповідає він. – Я розповім усе. Але не зараз. Дай мені трохи часу.

Я киваю. Навіть не знаю, кому з нас цей час потрібен більше.

Марк мовчки відкриває аптечку і викладає на столик все необхідне: антисептик, бинти, ватні диски. Його рухи впевнені, але водночас обережні. Він сідає поруч зі мною, бере мою руку в свої й уважно розглядає садна на долонях.

– Буде трохи пекти, – попереджає, відкриваючи пляшечку з антисептиком.

Я киваю, спостерігаючи за тим, як його сильні руки працюють з неймовірною обережністю. Хоча… я б на його місці мабуть радше злилась, ніж так турбувалась. Він обережно проводить ватним диском по порізах, і я закушую губи, коли антисептик починає діяти.

– Потерпи, – каже тихо, навіть не піднімаючи погляду. Його брови зведені, обличчя зосереджене, наче він вирішує складну задачу.

Мені подобається цей вираз. Він серйозний, навіть трохи суворий, але я бачу турботу. У якийсь момент ловлю себе на тому, що його пальці – теплі, впевнені – викликають у мене дивне відчуття безпеки і навіть біль притуплюється.

– Ти це часто робиш? – питаю, намагаючись відволіктися від печіння й думок, які стають занадто надокучливими.

– Що саме? – Він піднімає очі на мене, а я відчуваю, як тепло його погляду пробирається крізь мене.

– Обробляєш рани, – кажу невимушеним тоном, хоча всередині зовсім не спокійно.

– Бувало. – усміхається кутиком своїх чуттєвих губ. – Але переважно собі. Я майстер втрапляти в неприємності.

– Навряд чи вправніший за мене, – не втримуюсь від сарказму.

– Не заперечую, – відповідає, і його усмішка стає ширшою. Але потім він знову зосереджується на моїй руці, де вже досить вправно накладено повязку. – Ось так. Готово.

Він м’яко випускає мою руку й переходить до другої. Намагаюсь не дивитись на нього занадто довго, але це важко. Його обличчя так близько, а в його очах відбивається щось, що я не можу зрозуміти.

– Чому така тиха? Дуже боляче? – питає, не підводячи очей.

– Ні. Просто думаю, – відповідаю коротко.

– Про що?

– Про те, що ти можеш бути не таким страшним, як мені здавалося.

Він піднімає погляд і дивиться на мене.

– Я здавався тобі страшним? Це висновок після того, як я тебе викрав?

Я знизую плечима.

– Люди – не лише чорне чи біле. Ти ж сам це знаєш.

Він задумується, а потім знову повертається до обробки ран.