Єва Райн - Заручниця його історії , Єва Райн

Залишаючи двір позаду, пірнаю, як у товщу води, в нічний ліс. Темрява тут справжня, непроглядна, в місті такої не буває, і тільки місяць пробивається крізь вершини дерев, кидаючи сріблясті відблиски. Від кожного шелесту промерзлого листя, хрускоту гілки чи далеких криків птахів я здригаюся. Щось шарудить у кущах, і серце вистрибує з грудей. Але це лише вітер. Напевно. Буду так думати, поки пробираюсь наздогад, інтуїтивно. 

В глибині лісу раптом стає занадто тихо. І занадто холодно. Навколо немає нічого, що вказувало б на близькість дороги або хоч якогось орієнтиру. Ноги заплутуються у вологій промерзлій траві, а гілки хапають за волосся, наче намагаються мене зупинити.

– Спокійно, Агато, – шепочу собі, щоб якось заспокоїтись. Хоча сама не вірю цим словам.

Я сподіваюся знайти хоча б слід стежки. Дорога має бути десь неподалік, чи не так? Я впевнена, що бачила її, коли ми їхали сюди. Або я вже все плутаю?

Вітер змінює напрямок, і я чую звук. Щось далеке, глухе, наче важкі кроки. Чи, можливо, це лише моя уява хворобливо розгулялась?

Зупиняюся, озираючись на всі боки. Темрява здається живою, і я почуваюся так, наче за мною стежать десятки ворожих хижих очей. Згадую про Марка, про те, як легко він може мене знайти, якщо захоче. І… ловлю себе на думці, що може б краще знайшов? Серце знову б’ється вже десь у скронях, змушуючи йти швидше, незважаючи на страх.

Ліс тепер мовчить. І це найстрашніше.

Звуки, схожі на гарчання, прорізають тишу ночі. Спершу мені здається, що це просто мої страхи, які матеріалізувались та проросли на благодатному грунті. Але звук повторюється. Глибокий, низький, пробирає до кісток гірше морозу. Це вже точно не вітер і не ілюзія.

Я різко обертаюся, але бачу тільки якусь тінь. Проте страх та інстикт виживання кричать: Біжи! І я їх слухаюсь. 

Зриваюсь на біг і мене вже не хвилюють гілки, що дряпають обличчя, і холод, що хапає за горло, обпалює легені і не дає вдихнути. Я біжу, як можу, спотикаючись, хапаючи повітря. Гілки тріщать за спиною, і точно вже не від моїх ніг. Щось переслідує мене, змушуючи не зупинятися.

Дихання обривається, серце вистрибує з грудей, коли я вибігаю на відкритий простір. Переді мною – річка, широка і чорна, а над нею старий підвісний міст. Його дерев'яні дошки наполовину зламані, канати натягнуті, але обірвані в кількох місцях.

– Ні, – шепочу сама собі, але вибору немає. Я озираюся, і з темряви виринає величезна сіра тінь. Мчить прямо на мене, і силует у місячному світлі виглядає моторошно.

В паніці ступаю на міст. Він розхитується під моєю вагою, а дерев’яні дошки скриплять так, наче ось-ось зламаються. Хмари відступають від блідого місяця і я розумію, що та тінь – то схоже Рой. 

Але… пізно, надто пізно. 

Міст здригається піді мною та видає звук, схожий на стогін живої пораненої істоти. Я застигаю, відчуваючи навіть через підошву кросівок, як дошка під ногою тріщить. Рой гарчить, але не підходить ближче. Він стоїть на краю і дивиться прямо на мене.

– Ні-ні-ні! – паніка накочує хвилею, і я намагаюсь повернутись “на сушу”.

Міст обривається. Все відбувається надто швидко, а я лечу вниз, дивом встигнувши вхопитися за мотузки. Тепер я зависаю над темною річкою, що крізь благенький лід шумить під ногами. Холодний вітер знову пронизує наскрізь, і тримаюся, молячись, щоб сили мене не зрадили.

Рой стоїть на краю зламаного мосту, дивлячись вниз на мене. Наче зрозумівши, що сталося, він задирає морду до неба і довго моторошно виє… 

***
Вітаю в продочці, моїх любі! шалено вдячна за вашу підтримку! Завітайте і до каналу, там трішки візуалу) 

https://t.me/eva_rain

Ваша Єва )
***