Єва Райн - Заручниця його історії , Єва Райн

9. Спроба номер два

Марк, як гостинний господар дому виділив мені кімнату на другому поверсі, поряд з його спальнею. Сам поки змінює мені постіль, мов професійна покоївка, швидко і вправно. Схоже, це гостьова, вона доволі затишна, зі зручним ліжком, шафою і навіть окремою туалетною кімнатою з душем. Краса ж! 

Була б, якби я була тут гостею, а не полонянкою…

Я сиджу на краю крісла в кутку, обіймаючи коліна, і слідкуючи за його рухами. Слова Марка звучать у голові, як би я не намагалась їх “вимкнути”.

Провали в пам’яті, спогади, які він прагне відновити... І його погляд – такий пронизливий, наче він бачить мене наскрізь. Мені страшно, бо я знаю, що він відчуває і відчував раніше. Я б могла йому допомогти. Але лише якщо він буде чесним зі мною. Після всього, що він зробив, це найменше, на що я можу розраховувати. А він – не буде. Я вже відчуваю це. Та й грати покірну овечку більше немає ні сил, ні бажання. 

– Добре, – кажу я нарешті. – Я спробую… щось пригадати, і допомогти, але тільки якщо ти розповіси мені все. Все, що знаєш.

Марк киває.

– Завтра вранці, – обіцяє він. Його голос звучить щиро, але я чомусь йому не вірю.

– Відпочивай, – каже, виходячи з кімнати. – Рой залишиться тут, аби нічого не сталося.

О, Рой, звісно.

Сірий монстр тупотить за мною тінню, і вкладається просто посеред кімнати, проклацавши до цього місця кігтями по паркету.

– Добраніч, Агато, – каже Марк, зачиняючи за собою двері.

Я дивлюся на Роя, який уже починає похропувати. Спочатку це звучить трохи смішно і навіть мило, але за кілька хвилин хропіння перетворюється на гучний рик, схожий на звук трактора, який загруз в багні і намагається виїхати. Боже, я не думала навіть, що собаки вміють так хропіти! Жах якийсь! Я зітхаю, нервово кручусь на ліжку, але зрештою здаюся.

Встаю і одягаюсь під ці громові децибели хропіння, аж доки мій “охоронець”, що так "уважно" несе свою службу, нарешті прокидається. 

Як не дивно, він не робить спроб мені завадити вийти з кімнати. Тільки пряде гострими вухами та тінню клацає своїми кігтями за мною. 

– Марку! – стукаю я у двері його кімнати. Він відкриває двері, наче тільки й чекав мого візиту. Виглядає сонним, але все одно гарно – волосся розтріпане, мружить очі від світла з коридору. На ньому лише домашні штани, і, щойно виходить на світло, дає мені можливість помилуватись гарним торсом. Схоже, тут не лише спортзал, а й гарні природні дані зіграли свою роль. Виглядає як картинка!  

– Що таке? – примружуючи очі, питає, вдаючи, що не бачить, як я його розглядаю. 

– Я не можу спати. З ним – показую на трохи винуватого Роя.  Він... хропе. Як трактор, – знизую плечима, мій голос звучить жалібно. 

Марк зітхає, проводить рукою по обличчю і бере нашийник Роя.

– Добре, – каже він. – Лягай спати, я заберу його. Але без дурниць! 

Я вдячно киваю, повертаюся до спальні й не зачиняю за собою двері. Перш ніж Марк пішов готувати мені кімнату, я встигла помітити, що його ключі лежать на журнальному столику у вітальні.

Він дуже розумний і уважний, але ці приступи… Вони наче розріджують мозок, роблять тебе неуважним, розгубленим… Певно тому мені й так пощастило.  

Я чекаю кілька хвилин, аби переконатися, що він заснув.

Тиша.

Обережно відчиняю двері і крадькома виходжу. Йду вниз сходами, майже не дихаючи. Вітальня порожня, тільки світло з каміна кидає тремтливі тіні на стіни.

Ключі лежать там, де я їх бачила. Змахнувши залишки сумнівів, беру їх у руку. Холодний метал трохи лякає мене, нагадуючи, що це не просто маленька авантюра. Згрібаю в руку відразу всю в’язку на стильному металевому брелку. Щоб не дзеленькнули…

Тепер швидко пробираюся до дверей, вставляю ключ у замок і, затамувавши подих, повертаю його. Клацання здається оглушливим у нічній тиші.

Уф! Невже вдалося?

Рой не біля мене. Він залишився з Марком. Єдиний свідок моєї втечі – це власна совість голос розому, що пригнічено мовчить.

На подвір'ї відразу пронизує прохолодний нічний вітер. Я намагаюся не думати про те, що буде далі. Головне зараз – втекти, поки він спить… 

Коли здається, що до порятунку і бажаної свободи – всього один крок, попереду виринає ще одна перешкода. 

Паркан і ворота. Мені їх не здолати, тож лишається сподіватись, що у в’язці ключів якийсь та й підійде і тут. 

Коли нарешті відчуваю, як замок на воротах піддається, і холодний метал гучно клацає у тиші ночі, радію і водночас лякаюсь. Завмираю, затримую подих. Рой, здається, не почув. Марк – тим паче.

Обережно штовхаю ворота, роблю це настільки тихо, наскільки можливо. Холодний вітер облизує моє обличчя, пробираючись крізь тонку тканину мого одягу. За воротами він видається ще сильнішим, ніж в дворі. Я, звісно, прихопила з собою якусь Маркову куртку, однак, схоже, і її недостатньо. Тремтячі пальці вже не слухаються, але я змушую себе рухатись. Один крок за воротами. Потім другий. Я вільна? Боже, невже це все, я доберусь до траси чи цивілізації і забуду все, як химерний сон? 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍