Агата Крісті - Поїзд о 4.50 з Педдінгтона

– Так, я запитую. Через незнайому молоду жінку, яка дозволила вбити себе в коморі нашого маєтку (звучить, як вікторіанська мелодрама) Емма, звичайно, свого часу пережила шок, але вона завжди була розумною й стриманою дівчиною, тому я не розумію, чому вона стурбована тепер. Нехай йому чорт, людина спроможна звикнути до чого завгодно.

– Деяким людям значно важче звикнути до вбивства, аніж таким, як ти, – сказав Гарольд крижаним тоном. – Певно, вбивство коштує лише два пенні на Мальорці, але…

– На Ібіці, а не на Мальорці.

– Це одне й те саме.

– Аж ніяк – то зовсім інший острів.

Гарольд незворушно провадив:

– Я маю на увазі, що хоч убивство може бути чимось звичайним для тебе, адже ти живеш серед людей латинського походження, наділених палким темпераментом, проте в Англії ми ставимося до таких подій з усією серйозністю. – Він додав, і в його голосі тепер пролунало ще більше роздратування: – І знаєш, Седріку, виходити на люди, а тим більше з’являтися на попередньому розслідуванні в такому костюмі…

– А чим тобі не до вподоби мій костюм? Він дуже зручний.

– Він непристойний.

– Хай там як, а це єдиний костюм, що я маю із собою. Я не став пакувати скриню зі своїм одягом, бо поспішав приєднатися до родини в час такого випробування. Я художник, а художники люблять, щоб їм було зручно в їхньому одязі.

– То ти досі намагаєшся малювати?

– Послухай-но, Гарольде, що ти хочеш сказати своїм «намагаєшся»?

Містер Вімборн прочистив горло з авторитетним виразом.

– Ця дискусія ні до чого корисного не приведе, – сказав він докірливим тоном. – Я сподіваюся, моя люба Еммо, ви мені скажете, чи я ще можу якось вам прислужитися, перш ніж повернуся до міста.

Докірливий тон містера Вімборна справив своє враження, й Емма Крекенторп швидко сказала:

– З вашого боку було дуже люб’язно приїхати сюди.

– Ну що ви! За тих обставин, які склалися, ми просто зобов’язані стежити за перебігом розслідування, яке має стосунок до вашої родини. Я домовився про зустріч з інспектором у вашому домі. Я не маю найменшого сумніву, що, хоч якою прикрою стала для вас ситуація, вона скоро буде прояснена. Як на мене, то навряд чи випадає сумніватися в тому, що там відбулося. Як Емма повідомила нам, усім в околиці було відомо, що ключ від Довгої комори висить на її дверях. Тож видається дуже ймовірним, що в ці зимові місяці там мали звичай улаштовувати побачення закохані парочки. Неважко здогадатися, що там виникла сварка, і якийсь молодик утратив контроль над собою. Нажаханий тим, що вчинив, він накинув оком на саркофаг і дійшов висновку, що це чудове місце для того, аби приховати свій злочин.

Люсі подумала: «Атож, це видається дуже ймовірним. Саме така думка спадає першою».

Седрік сказав:

– Ви кажете про місцевих людей. Але ж ніхто з них не зміг упізнати задушену жінку.

– Розслідування тільки починається. Немає сумніву, що жертву впізнають, рано чи пізно. І не слід виключати, звичайно, що чоловік-убивця належить до людей місцевих, а дівчина приїхала сюди з іншої місцевості, можливо, з якогось іншого кварталу Брекгемптона. Брекгемптон – велике місто, за останні двадцять років воно виросло неймовірно.

– Якби я був дівчиною, що прийшла на побачення зі своїм молодим чоловіком, я не дозволив би повести себе в холодну комору, розташовану бозна-де, – заперечив Седрік. – Я віддав би перевагу теплим обіймам у кіно, ви зі мною згодні, міс Айлесберроу?

– Невже нам треба заглиблюватися в усе це? – жалібним голосом запитав Гарольд.

І саме тоді, коли пролунало його запитання, автомобіль зупинився перед парадними дверима Резерфорд-Холу, й усі вийшли.

Розділ восьмий

І

Увійшовши до бібліотеки, містер Вімборн від несподіванки закліпав своїми гострими старими очима, коли його погляд ковзнув від інспектора Бейкона, з яким він уже розмовляв, до світловолосого вродливого чоловіка, який стояв перед ним.

– Це детектив-інспектор Кредок із Нового Скотленд-Ярду, – відрекомендував його інспектор Бейкон.

– Нового Скотленд-Ярду? – здивовано перепитав містер Вімборн, і його брови підскочили вгору.

Дермот Кредок, що мав приємні манери, з невимушеністю, якій можна було позаздрити, пояснив:

– Річ у тому, містере Вімборн, що нам доручили взяти участь у розслідуванні цієї справи. А що ви захищаєте юридичні інтереси родини Крекенторпів, то я вважаю за необхідне поділитися з вами невеличкою інформацією конфіденційного характеру.

Ніхто не вмів краще за інспектора Кредока подати дуже невеличку порцію істини з такою впевненістю, ніби йшлося про повну істину.

– Сподіваюся, інспектор Бейкон заперечувати не стане, – додав він, скинувши поглядом на колегу.

Інспектор Бейкон із належною врочистістю підтвердив свою згоду, жодним жестом не показавши, що все домовлено заздалегідь.

– Ситуація, як ви самі, либонь, розумієте, така, – сказав Кредок. – Ми маємо підстави вважати, – з тієї інформації, яка нам надійшла, – що мертва жінка не проживала в цій місцевості, що вона приїхала сюди з Лондона, а до Лондона недавно прибула з якоїсь іноземної країни. Мабуть (хоч ми тут не маємо цілковитої певності), із Франції.

Містер Вімборн знову підняв свої брови.

– Невже справді? – запитав він.

– Ситуація й справді така, – втрутився інспектор Бейкон. – Тому головний констебль вирішив, що Скотленд-Ярд має більші можливості розслідувати цю справу.

– Я можу лише сподіватися, – сказав містер Вімборн, – що справу буде розслідувано швидко. Як ви, звичайно, розумієте, ця історія стала джерелом великих випробувань для родини. Хоч особисто вони й непричетні до злочину, проте…

Він замовк на хвилину, але інспектор Кредок негайно заповнив паузу.

– Проте не вельми приємно знайти задушену жінку на території свого маєтку? Не можу не погодитися з вами. А зараз я хотів би допитати кількох членів родини…

– Я, власне, не розумію…

– Що вони можуть мені сказати? Мабуть, нічого цікавого, але хто знає… Думаю, найбільшу частину потрібної мені інформації я можу добути від вас, сер. Інформації про цей будинок і цю родину.

– А який зв’язок така інформація може мати з незнайомою молодою жінкою, що приїхала з-за кордону й була вбита тут?

– Тут ми справді маємо проблему, – сказав Кредок. – Як вона опинилася тут? Чи раніше вона мала якийсь зв’язок із цим будинком? Чи не служила вона в ньому протягом певного часу? Покоївкою, скажімо. Чи, може, вона прийшла сюди, щоб зустрітися з чоловіком, який колись жив у Резерфорд- Холі?

Містер Вімборн холодно зауважив, що в Резерфорд-Холі не жив ніхто, крім Крекенторпів, відтоді як Джосія Крекенторп побудував його в 1884 році.

– Цікавий факт, – сказав Кредок. – Я буду вам вельми вдячний, якщо ви дасте мені короткий опис історії цієї родини…

Містер Вімборн стенув плечима.

– Тут нема чого багато розповідати. Джосія Крекенторп мав підприємство з виробництва солодкого й пікантного печива, прянощів, маринадів і такого іншого. Він надбав великий статок. Він побудував цей дім. Лютер Крекенторп, його старший син, тепер живе в ньому.

– А його інші сини?

– Він мав ще одного сина, – Генрі, – який загинув в автомобільній катастрофі в 1911 році.

– А чи теперішній містер Крекенторп коли-небудь мав намір продати цей дім?

– Він не міг продати його, – сухо відповів адвокат. – Такими були умови батьківського заповіту.

– Можливо,