Олена Гриб - Право на шанс, Олена Гриб

4.3

 

***

Кілька місяців після того пам’ятного вісімнадцятого дня народження, проведені в замкненій кімнаті, пішли мені на користь.

З очей ніби спала пелена. Наодинці з собою не треба було прикидатися, викручуватися, зображати казна-що перед іншими… Мої бажання не мали значення, слова втратили вагу, капризи не чув ніхто, крім старої служниці, яка приносила поїсти і забирала нічний горщик, але її глухота була непереборною перешкодою на шляху до взаєморозуміння. Я ніби не існувала взагалі.

З вікна темниці виднівся весь двір і невелика частина саду, тому я часто спостерігала за Атайєю Тавеннською.

Ця витончена, тиха, скромно вдягнена дівчина прогулювалась у компанії моїх колишніх подруг і залицяльників, роздаровуючи направо і наліво ввічливі усмішки добре вихованої благородної дами. Іноді вона піднімала очі і дивилася на вікно, за яким маячила вже не потрібна фігура тимчасової заміни. В її погляді читався неприхований жаль. Ні, не через мою незавидну долю – княжні заважало саме існування незручності на кшталт мене, яка окупувала кращу кімнату на другому поверсі. І одного разу я зрозуміла: довго так тривати не може.

Перші звістки щодо змін принесла стара, яка почала обзивати мене байстрючкою і підкидьком надто часто. Виправдовуватися не мало сенсу – вона не чула ні слова. Зате на той час я відкрила в собі марну в моєму колишньому житті здатність думати і сяк-так зуміла спровокувати її на відвертість.

Там, за стінами, які мене утримували, вирували плітки. Звісно, їхня головна героїня була очевидна, а джерело невідоме.

Тупаючи ногами від безсилля, я знову і знову прокручувала в голові почуте, і з кожним разом те, що здавалося немислимим, ставало реальнішим. Я сама вміла перекручувати факти заради своїх інтересів, тому легко повірила в те, що відбувається на вулицях Тавенни.

Мене оголосили підкидьком. Чутки запевняли: колись лиходії викрали з колиски новонароджену тавеннську княжну і поклали на її місце безрідне дитя, що лишень вміло жерти та кричати. Навіщо, питається? Тут думка народу різнилася. Стара нянька, наприклад, вважала, начебто мене підкинули противники молодшого брата нинішнього короля – нібито щоб дочекатися, поки князь поріднится з королівською сімейкою, і розповісти правду про недостойну невістку, дискредитуючи весь рід Його Високості.

Абсурдно? Нерозумно? Смішно? Я била кулаками в стіну, то ридаючи, то захлинаючись від сміху. Скількох благородних наречених мені вдалося викупати в лайні, шепнувши кому треба щедро приправлену фантазією напівправду? Можливо, доля просто нагадувала про мою гнилу сутність!

Про те, що трапилась помилка і все повернеться на круги своя, не йшлося. Чомусь я відразу повірила: з нас двох справжня княжа дочка – не я. Жодні батьки не вчинять зі своїм дитям так, як вчинили зі мною. А нянька й далі звинувачувала мене у всіх гріхах…

У вищих колах вважалося добрим тоном хвалити мудрість князя Тавеннського, який дізнався про підміну і скористався нею заради безхмарного майбутнього рідної дочки, хоч я не сумнівалася – він особисто організував фальсифікацію. Високородні паничі, які нещодавно вважали честю кружляти мене в танці, захоплювалися смиренням княжни, що провела далеко від дому кращі роки свого життя. І нікому не було діла до клятої байстрючки! Навіть нянька, що мене виростила, тепер підлещувалась до Атайї, підносила їй то шаль, то віяло, то якусь книгу.

Звістку про наближення розв’язки приніс влаштований князем банкет на честь заручин його кровиночки і якогось столичного графа з довгим родоводом, але порожнім гаманцем. З висоти другого поверху широка лисина, зморшкуваті щоки і бочкоподібне черево іменитого нареченого здавались особливо огидними. Тоді я вперше відчула щось на кшталт жалості до княжни і гучно відсвяткувала той факт, що я – не вона.

Стражники, які прибігли мене втихомирювати, були напрочуд ввічливі. Один із них, ідучи геть, спіткнувся об ніжку ліжка і незграбно схопився за покривало, щоб утриматися на ногах. Його товариш, сміючись, допоміг йому випрямитися. Коли двері за ними зачинились, а в замковій щілині заскреготало, я знайшла в складках покривала ключ.

Що це означало, здогадатися неважко. Лиходії недовго топчуть землю. На жаль, у Тавенні лиходійкою вважалась я.

***

– Тає! Дивись! – шепіт Ферна змусив мене насторожитися і перервати розповідь.

– Що трапилося?

Він вказав на Мелу, що притулилась у куточку ліжка. Вона сиділа, впершись ліктями в коліна і опустивши голову на розкриті долоні. Її очі були заплющені, пасма волосся вибилися з недбалого пучка на потилиці й кидали довгі тіні на обличчя, повіки тремтіли. У тьмяному світлі лампи я не могла точно сказати, спить наша чаклунка чи просто заморилась за довгий день, але якщо демон зволив стишити голос…

Немов у відповідь на мої думки її губи ворухнулися:

– Я… е… ю…

– Е? – перепитала я, не розібравшись у ситуації.

– Каже, що не спить, – прошипів Ферн. – Ворушись! І тихіше, нездаро…

– Куди? – Мені поки не вдавалося спіймати хід його роздумів.

– Спати, куди ж іще? – роздратовано кинув він. – Завтра почнеться на світанку, не забувай.

– Але куди? – повторила я, обводячи поглядом крихітну комірчину, що в уяві господаря заїжджого двору була найкращою світлицею.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍