Олена Гриб - Право на шанс, Олена Гриб

Неясні відблиски світла хоч і маскували розруху, але досить ясно висвічували предмети інтер’єру: низьке ліжко і дерев’яну лавку без спинки. З огляду на те, що на ліжку сиділа Мела (і, мабуть, вставати не збиралася), вибір у мене був невеликий.

– На підлогу її скинути?

– Вже йду, – розбірливіше вимовила чаклунка і, помітно похитуючись, пошкандибала до дверей. – Ферне, не забудь поговорити з тим демоном. Тає, грай у що хочеш, але не дозволь Ведмедику нічого запідозрити щодо тебе.

– Та начхати, – байдуже відмахнулась я. – Ми в одному човні. Команда, чи ти вже забула? І взагалі, тобі ж нічого не загрожує. Ну, крім втрати грошей і часу.

Мела зупинилася біля порога і різко обернулась. На її обличчі не було й тіні сну.

– Вважаєш, хтось повірить, нібито ми два роки жили поруч, але я не помітила безпритульного демона? – вона говорила різко і уривчасто, немов стримуючи злість. – Навіть Ів не уникне суду, якщо Артан отримає докази чогось, з чим можна виступити перед королем.

– Та облиш. – Її настрій мені зовсім не подобався. – Щодо короля ти, звичайно, перебільшуєш. Не такі ми важливі персони, щоб він поворушив своєю вінценосною дупою.

– Замовкни, сороко! – втрутився Ферн. – Мені здавалося, ти знаєш більше ніж говориш, але, бачу, тобі потрібно все розжовувати. Тавенна, Чорний Дракон, демон і магія – розумієш, про що я?

Навряд чи в напівтемряві Мела могла побачити щире здивування на моєму обличчі, однак вона потерла долонею очі, скорчила задумливу міну і зробила кілька кроків до ліжка. Я проковтнула слину. Накрита таця чекала, а їсти хотілося добряче.

Ніби прочитавши мої думки, чаклунка змінила маршрут і зупинилася біля лавки.

– «Чорний переворот», – сказала рівно. – Всі в курсі, чому тридцять років тому була зруйнована Ліва, а столицю перенесли в Рен.

– Тому що безмозкому королю припала до душі ідея зробити столицею місто з «чоловічою» назвою, – відрізала я. – І не важливо, що розташовується воно в Суші, де навіть дерева лінуються рости. А Ліву наказали покинути, щоб піддані не сумнівалися в рішеннях правителя, – я повторювала чужі слова і сама розуміла їхню дурість. – Так вважають у Тавенні, але там і мене називають злом гіршим за Чорного Дракона. А насправді?

Мела осмикала довгу в’язану сорочку і сіла на лавку. Чаклунка була втомлена, проте її вперто стиснуті губи підказали: на поблажки краще не очікувати.

– Хіба тебе не навчали хоч чогось, Тає? Заради достовірності?

Я сіла на ліжко, від обурення забувши про те, що на ньому немає ні пухової перини, ні ковдр. О так, у мене були вчителі! Я добре танцювала, могла заспівати нескладну пісеньку, мала загальне уявлення про музичні інструменти, знала дещо про віршування, досить пристойно малювала. Ага, ще мені постійно втовкмачували правила етикету. Дівчині на виданні цього вистачало.

З іншого боку, роки, проведені в бігах, показали, що деякі вміння краще не афішувати, щоб не нажити неприємностей. Чомусь у містечках і селах Підлісся танцівниці ототожнювалися з повіями, художниці – з бідними аристократками, а поезія взагалі вважалася долею людей не від світу цього.

Обличчя Мели витягнулося. Напевне, її мої досягнення в освіті не задовольнили.

– А історія? Нехай хоч трохи? – майже благальним тоном запитала вона.

Я заперечно хитнула головою. Мені було відомо, що Ренії близько п’яти сотень років, Ліва приблизно того ж віку, Тавенна разів у п’ять старіша, а нинішню столицю побудували посеред степу зовсім недавно, проте краще гордо зізнатися в абсолютному невігластві й отримати роз’яснення, ніж постійно втрачати суть розмови.

– Політика? – безнадійно продовжила Мела. – Княжні без цього ніяк…

Моя похмура посмішка відкинула її припущення геть.

– Географія?

Я не втрималася від щирого сміху.

– О, хоч щось є, – неправильно витлумачила це чаклунка.

– Ні. – Остаточно переконавшись у своїй неграмотності, я облишила збентеження. – Слово кумедне. І трохи знайоме, але чомусь мені здається, воно не стосується малювання… Слухай, Мело, все, що я бачила, – це життя підробленої княжни і бродяги. Погодься, в обох варіантах зайві знання не здобуваються. Тому або ти розповіси про світ, або я почну вивчати його самостійно. Тобі вирішувати, що в нашій ситуації краще.

Переклавши власні турботи на неї, я відчула полегшення.

– Краще дати нормальним людям час виспатися, – вліз поміж нами Ферн. – А тебе підучити можу й я. На добраніч, Мело. Я поговорю з тим демоном, не хвилюйся.