Олена Гриб - Право на шанс, Олена Гриб

4.2

 

– Ви неправильно думаєте. – Зважаючи на відсутність у кімнатці столу, Мела поставила свою ношу прямо на тверде ліжко. – Ніхто з вас не запасний план для мене. Тепер ми – команда, запам’ятайте це. І нам необхідно багато що обговорити. Взагалі-то я хотіла поговорити з тобою, Ферне, – вона дивилася кудись поверх мого правого плеча, і я почувалась від цього порожнім місцем, – але ви ж із Таєю нерозлучні… Гаразд, так навіть краще. Я опишу ситуацію з мого погляду, а ви доповните.

– Ти завжди нудиш посеред ночі? – не втрималась я. – Від твоїх слів ще більше спати хочеться. Хоч інтонації додай, а то наче говориш у храмі цих, як же їх… Шанувальників вічності, мабуть… Ну, які речитативом читають стародавні книги, нічого в них не розуміючи.

– Схоже, що я співаю? – рівно запитала чаклунка, не змінюючи, однак, тону. – Повір, Тає, найближчим часом тобі не вивести мене з рівноваги. Коли маєш справу зі справжньою магією, емоції небезпечніші за вільного демона. До речі, щодо демонів… Ферне, ти нічого дивного не помітив під час їзди?

– Крім того, що замість коня Ведмедик поганяв черепаху? – втрутилась я. – І що ця черепаха кульгала на всі чотири лапи? Чи у вищих колах так прийнято? Тоді нічого незвичайного, еге ж?

– Тає, хіба складно помовчати? – випалив мій друг, наплювавши на присутність сторонніх. – Уже пізно, ти любиш поспати… Мело, вийдемо?

Я не повірила своїм вухам. Є тема, на яку Ферн не хоче говорити в моїй присутності? Демон має від мене секрети?!

«Він ніколи нікому не належав, особливо – колишній тавеннській княжні», – кольнула зрадницька думка.

Я скривилася, ніби хлебнувши оцту.

– І не думай плести інтриги за моєю спиною, дрібното. Ти тільки мій!

Здалося, чи він зітхнув, приховуючи усмішку? За ці роки я часто уявляла міміку демона, і часом створювалося враження, що я бачу його насправді. Ех, він не був пухнастою комашкою… У моїй уяві друг мав людське обличчя.

– Всередині того коня ховається дуже стара, майже розсіяна сутність, імовірно – демон, який провів у вашому світі кілька тисячоліть і активно використовується господарями, – майже копіюючи манеру Мели, виголосив Ферн. – Йому залишилося недовго. Він виснажений настільки, що кілька разів втрачав контроль і висовувався назовні. Я не зумів зрозуміти, чи знає Артан щодо нього. Я б спробував розпитати цього демона про завдання, але спочатку… Мело, розкажи про мене. Що я таке? Звідки з’явився? Чому не пам’ятаю нічого до… До певного моменту, який ще більше все заплутує?

Чаклунка нарешті глянула на мене і безпорадно розвела руками:

– Вибачте… Я знаюся в теорії і можу за наявності коштів і, бажано, інструкцій створювати заклинання, але демонологія – не мій напрям. Ми проходили її в загальних рисах. Ти – демон, вільний у пересуваннях. Перстень, – вона вказала на мою руку, – щось на кшталт орієнтира, до якого ти прив’язаний. Цей зв’язок дає тобі змогу миттєво повертатися до Таї, та й усе. Якщо його розірвати, – Мела підійшла до мене і зробила вказівним пальцем швидкий рух над перснем, – це не матиме особливого значення. Можна легко повернути все як було.

– Не треба! – поспішно заперечив демон.

– Як знаєш, – не сперечалася чаклунка, – ти і сам можеш причепитися назад. Або до чого-небудь іншого, хоч до самої Таї.

– Ну ні! – крикнула я з переляку. – Мені не потрібен демон-причепа!

– Я і не збирався, – з незрозумілою образою повідомив Ферн. – Свобода мені подобається, уяви собі. А що скажеш про мого справжнього господаря, Мело?

– Про того, хто висмикнув тебе в наш світ? – уточнила вона. – Видимих печаток на тобі немає, це точно, а ті, що видно лише в кулі… В Тавенні я спробую знайти необхідні інструменти і визначити їхнього власника. Але це, можливо, зайве. Ти пам’ятаєш професора Ілоша з Лисиць? Невисокий чоловік середнього віку з незмінною посмішкою до вух? Його південний акцент ні з чим не сплутаєш, особливо коли він хвилювався. Я бачила цей перстень у нього років шість тому, а незабаром професор загинув десь у провінції. Нещасний випадок, як усі говорили. Оскаженілий кінь.

Стало тихо. Я дивилася на співрозмовницю і мені було по-справжньому погано. Знову Тавенна… Коли ж вона мене відпустить?!

Легкі хмари і теплий вітер, неймовірно зелене листя і багряні бутони троянд. Гострі колючки, краплі крові на стеблах, важке дихання і швидкі кроки. Жах на обличчях ошатних дам, глузливий голос за спиною, широкі сходи і безкінечні доріжки. Крик, благання, знущання. Моторошне відчуття безвиході і порожнечі, іскра надії, дурна віра…

Невисокий чоловічок з постійною усмішкою… могутній кінь…

Я затремтіла, не в змозі впоратися з подихом страху. Чомусь досі мені здавалося, що то був сон.

Отож, він тоді помер?..

Ні, не так.

Отож, я вбила людину.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍