Вподобайка - Містичні історії, Вподобайка

Віктор завжди був захоплений старовинними речами. Він любив антикваріат і часто проводив час у маленьких крамничках, шукаючи щось рідкісне та унікальне. Одного разу він знайшов старий портрет в одній із забутих крамниць на околиці міста. Картина була старезною, але надзвичайно реалістичною. На ній було зображено чоловіка в елегантному чорному одязі, з пильним поглядом, що, здавалося, дивився прямо у душу.

Продавець запевняв Віктора, що цей портрет має "історію", і багато хто раніше відмовлявся його купувати через дивні чутки. Віктор лише посміхнувся: він був скептиком і не вірив у такі речі. Портрет був дійсно старовинним, і це єдине, що його цікавило. З великим задоволенням він придбав картину та приніс її додому.

Вдома Віктор розмістив портрет у вітальні, де він чудово вписався у його колекцію. Кілька днів усе було нормально, але щось невловиме почало змінюватися. Чоловік із портрета здавався дедалі більш реальним. Кожного разу, коли Віктор проходив повз картину, він відчував, ніби той дивиться на нього пильніше, ніж раніше. Цей погляд був пронизливим і холодним, настільки реалістичним, що іноді Віктор намагався не зустрічатися з ним очима.

Один вечір був особливо тихим. Віктор сидів за своїм столом, працюючи на ноутбуці, коли відчув дивне відчуття. Здавалося, що в кімнаті хтось є. Він обернувся — портрет висів на своєму місці, але чоловік на ньому начебто змінив вираз обличчя. Його губи були злегка підняті у ледь помітній, але зловісній посмішці.

"Це нісенітниця", — подумав Віктор і вирішив, що все це лише гра світла або втома.

Тієї ночі йому наснився жахливий сон. Уві сні чоловік із портрета вийшов із рами і повільно підійшов до його ліжка. Він стояв над Віктором, пильно дивлячись на нього з холодною посмішкою. Його очі були порожні, наче бездонні провалля, які тягнули за собою. Віктор прокинувся в холодному поту, серце калатало в грудях.

Наступного дня він знову подивився на портрет. Тепер вираз обличчя чоловіка змінився ще більше — він не просто посміхався, а ніби сміявся. Віктору стало страшно, але він переконав себе, що це просто його уява. Може, це всього лише психологічний вплив сну.

Та з кожним днем відчуття, що щось не так, тільки зростало. У кімнаті з’являвся холод, коли він проходив повз портрет, а погляд чоловіка став настільки нестерпним, що Віктор більше не міг залишатися в тій самій кімнаті.

Одного вечора, коли він сидів у своїй спальні, почув дивний звук. Це було шурхотіння, тихе і нерівномірне, ніби хтось ковзав по підлозі. Він піднявся і попрямував до вітальні, відчуваючи, як його серце завмирає від передчуття.

Коли Віктор увійшов до кімнати, він побачив, що портрет висить не рівно, а нахилений. І найжахливіше — чоловіка на портреті більше не було. Полотно було порожнім.

Відчуття холоду пробралося до його кісток. Віктор зупинився посеред кімнати, не в змозі зрушити з місця. Раптом позаду нього почувся шепіт, тихий, ледве помітний, але він чітко розрізнив слова:

— Я тут.

Він різко обернувся і побачив тінь на стіні. Чоловік із портрета стояв у кутку кімнати, його обличчя було спотворене, а руки — неприродно довгі. Він повільно наближався до Віктора, ніби ковзав по підлозі.

— Ти вибрав мене, — прошепотів він, — тепер я вільний.

Віктор кинувся до дверей, намагаючись втекти, але коли він досягнув виходу, чоловік уже був поряд. Він простягнув руку і торкнувся плеча Віктора. Його дотик був крижаним, як смерть.

Тієї ж миті в голові Віктора почулися жахливі голоси — крики, шепоти, страхи, які поглинали його свідомість. Світ потемнів, і він втратив свідомість.

Наступного ранку сусіди знайшли двері квартири Віктора відчиненими. Всі його речі були на місці, але від самого Віктора не залишилося й сліду. Єдине, що привернуло їхню увагу, був портрет. Він висів на стіні, і чоловік на ньому знову був на своєму місці, але тепер він не був один.

На портреті поруч із ним стояла ще одна постать — чоловік у сучасному одязі з жахом у очах.

Це був Віктор.