Влад Заводський - Пригоди в Райлівцях Поневолення, Влад Заводський

– Хороша в мене внучка, – сказав хтось знайомим голосом.

Обернулася та побачила Любу Іванівну, яка сказала до неї:

– Бачу, хлопці не передали тобі моїх слів. От забудькуваті. Нічого, Віра. Я сама тобі їх скажу. Але спочатку дещо спитаю.

– Говори вже, що треба, – сказала їй Віра.

– Не хочеш виступити перед народом? – запитала бабуся внучку. –  Розказати їм що сталося із чорним простором.

– Ні, бабцю, – відповіла внучка. – я не Оля, щоб таке робити. Не люблю я всяких формальностей і красномовства. Тому, що не кожний, хто гарно говорить до людей, буде робити то, про що каже. Ти знаєш, що головне не то, як він говорить, а то, що він робить. Бо якщо хтось вчить людей жити по Євангелії, а сам половини з того не робить, то як він може їх навчити? Не може лікар навчити дітей малювати.

– І будівельник людини не вилікує, – погодилася Цаплінська, глянувши на Віру. – Ну і ти, як вже так філософствуєш, і змогла змінити фон з чорного на голубий, то зміни вже одяг що на тобі, щоб підходив до того простору, в якому ти знаходишся. Приведи себе в порядок.

– Бачу, ти вже не знаєш про що говорити, – відказала невдоволено Віра.

– Та сама Віра, що і була, – сказала усміхнувшись бабуся. – Знаєш, все таки добре, що хлопці забули передати тобі слова, які я їх просила. Бо зараз вони підходять в тему більше, ніж раніше. Віра, дякую тобі за допомогу. Я рада тому, що ти в мене є. Моя дорога внучко.

Підійшла до дівчини та міцно обійняла її.

– Тільки без всяких хникань, – попередила внучка. – Я роблю, то що потрібно, не більше і не менше. Бо кожний з нас щось робить. Я бачу, розумію, і знаю де треба робити. Хочеш, зроблю то, що ти, якщо тобі від того легше стане. Хоча впевнена, що то не головне.

Віра обійняла бабусю у відповідь. Тоді Люба Іванівна сказала їй:

– Все, Віра. Пора мені йти.

– Ніде ти не підеш, – сказала дівчина, тримаючи її руками. – На то я тебе обійняла, щоб ніде не пустити. Скажи мені, чи бачила ти того, який був гарним, але потому поміняв вигляд на бридкого?

– І не тільки бачила, – відповіла стара. – але й говорила з ним, а також билася з самим володарем темряви. Бачу, тобі теж довелося з ним зустрітися. Нічого, Віра, битва за душі жителів Райлівець завершена. І це головне. Бувай, внучко моя. Хай береже тебе Господь.

– Не пущу тебе ніколи! – сказала Віра, заплющивши очі. – Навіть не думай про таке, щоб десь піти. Тобі ще рано на той світ. Тут ти ще потрібна!

На раз дівчина відкрила очі та побачила коло себе жовту стелю. Кілька секунд мовчки лежала на ліжку. Заплющивши очі і розплющивши їх, зрозуміла, що пробудилася. Знаходилася вона у невеличкій кімнаті, де була шафа, тумбочка, телевізор, дві табуретки та ліжко, в якому вона лежала. Одна табуретка знаходилася коло неї. Сидів майор Шмигаль, і тримав у руці поліцейський головний убір. На тумбочці, що коло ліжка, світила настільна лампа, через яку кімната здавалася мало просвітлена.

– Нарешті, ти прийшла до тями, – сказав їй Шмигаль, поставивши кепку на тумбочку. – А то я вже подумав, що…

– Що сталося? – запитала Віра. – Як я тут опинилася? І де Люба Іванівна?

– Ти втратила свідомість, – відповів майор. – Потім безчесні рятувальники взяли тебе в машину, і хотіли врятувати в результаті чого, ти тут. Це я коротко тобі розповів. Не хотів тебе напружувати, щоб не нашкодити твоєму здоров’ю. До речі, як твоє самопочуття?

– Так як має бути, – відповіла дівчина. – Головне, щоб ви себе добре чули.