Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь

що готувався бути юнаком, років шістнадцяти, вже з мужніми рисами обличчя, вихованого сонцем <і> здоровим повітрям, у полотняному фарбованому кунтуші й шароварах. — 3 тобою не стане говорити полковник, — промовив <козак, подивившись> на нього ледь не зневажливо і <…>[108] відкинувши назад ясно-червоний рукав з золотим шнурком.

— Чого ж він не стане зі мною говорити?

— Хто ж з тобою стане говорити? ти ще недавно молоко ссав. Якби б у тебе був хоч сукняний кунтуш та пищаль, тоді б звісно… Адже ти, певно, попович або школяр? Чи знаєш ти цей інструмент? — примовив <козак> з виглядом самовдоволеної гордості, вказавши на люльку.

— Та думати…

Але молодий воїн зупинився, побачивши, що козак раптом занімів, потупив очі в землю й зняв шапку, до того заломлену набакир. Двоє літніх чоловіків — один у короткому плащі з рукавами, стьобаними золотом, з візерунково карбованими пістолетами, другий у шитому каптані зі срібною привішеною до пояса чорнильницею — пройшли мимо і увійшли в ставку. Тремтячи й бліднучи, шмигнув за ними молодий чоловік і увійшов у ставку.

Молодий чоловік відважив поклон до самісінької землі з переляку, побачивши, як зайшлі поперед нього багаті каптани вклонилися в пояс і шанобливо потупили очі в землю з тією безмежною покірністю, котра так дивно поєднувалася з нестримністю, чим особливо славилися козацькі війська. Прямо на розстеленому килимі сидів полковник. Йому, здавалось на вигляд, було років п’ятдесят. Волосся в нього почало сивіти, сизі вуса величаво опускалися вниз. Довгий синій рубець на щоці й чолі тягнувся по його майже бронзовому обличчю. Здавалося, не можна було відшукати ніякої різкої характерної риси, але просто воно виражало зі спокоєм упевненість козака. Дивлячись на нього, можна було одразу дізнатися, що в нього рука залізна і могутньо може керувати <…>[109]. На ньому були широкі, сині зі сріблом, шаровари. Верхнє плаття недбало валялося на підлозі. Кілька пістолетів і рушниць стояли, і висіли по кутках ставки вуздечки; в кутку лантух соломи. Полковник сам своєю рукою ладнав своє сідло, коли увійшли до нього писар та осавул[110].

— Здорові були, панове, мої вірні, мої добрі товариші. Ось вам наказ: не пускати далеко на випас, бо татарва тепер гасає степами. Йти якомога подалі, обирайте траву високу, і шапки навіть не знімайте. Та щоб козаки не стріляли на дорогах дрохв[111] і гусей, бо й порох збавлять даремно, та що за м’ясоїд такий козакові?[112] Сухарі та вода — то козацька їда. А ви, мій любий куме і мій ласкавий приятелю (при цьому він повернувся до писаря), зробіть сього ж часу прокличку і запишіть усіх, хто наявний. Та дивіться обидва, що<б> усе було як слід; а то я вам скажу, вчора я бачив, як козак вклонявся що<сь> надто часто <на> коні. Я хотів був <…>[113] його, та шкода було заряду: у мене пістолет був заряджений добрим порохом…

<2>

— Мені треба до полковника. Я хочу бачити самого полковника.

— Тобі полковника? — казав напівнасмішкуватим і напівзневажливим тоном вартовий козак, струшуючи відкидними рукавами ясно-червоного кольору з золотим шнурком і поглянувши пильно на прохача, майже отрока, у темному довгому кунтуші. — Зачекай трошки.

— Мені набридло чекати, я втомився і дуже довго чекаю.

— Зачекай трошки.

— Та до якого часу чекати мені?

— А ось, поки підростеш, — відповідав незворушно козак, готуючи й прочищаючи свою люльку.

— Дядечку, ти мій батько, мати моя рідна, пусти до полковника!

— Якого тобі диявола треба? Пан полковник не стане говорити з такими, як ти.

— Не говоритиме, так прожене. Пусти тільки мене.

— Не можна, пан полковник тепер спить.

— Бреше він. Я не сплю, — почувся голос зі ставки.

Козак підвівся. Молодий прохач здригнувся: блідість раптом осінила його обличчя, і серце почало так сильно битися, що іншому можна було чути його.

— Ну, ступай, йди. Чого ж став!

Та безпам’ятний насилу міг зібратися з духом. У цей час пішли в ставку осавул і полковий писар. Зрадівши цій нагоді, він скріпився і пішов слідом за ними.

Переклад Т. Михед

Тарас Бульба*

I

— Ану повернися, синку, цур тобі, який ти чудний! Що це на вас за попівські підрясники? І це всі отак ходять в тій академії?

Такими словами зустрів старий Бульба двох своїх синів, які після навчання в київській бурсі повернулися додому.

Вони щойно злізли з коней. Це були два дужих парубки, які, однак, сторожко поглядали спідлоба, як недавні семінаристи. На їхніх обличчях, що пашіли здоров’ям, висіявся перший, ще не голений пух. Вони геть розгубилися від такої зустрічі з батьком і, потупивши очі, стояли мов у воду опущені.

— Стривайте, стривайте, дітки! — провадив далі Тарас, повертаючи їх і так і сяк. — А які ж довгі свити на вас! Оце-тο свитки! Ну й ну! Таких ще й світ не бачив! Ану ж бо побіжіть обидва, а я подивлюся, чи не зариєте носом у землю?

— Не смійся, не смійся, батьку! — озвався нарешті старший із них.

— Ти диви, який пишний! А чого ж мені не сміятися?

— А того! Хоч ти мені й батько, а як глузуватимеш, то, їй-богу, боки намну!

— Ах ти, сякий-такий сину! Оце так на батька? — сказав Тарас Бульба і від здивування аж заточився.

— А хоч би й батько, то що? Зневаги нікому не подарую.

— Як же ти хочеш зі мною битися? Хіба що навкулачки?

— Та вже як завгодно.

— Ну, тоді давай навкулачки! — сказав Бульба, засукавши рукави.

І батько із сином, замість привітань після довгої розлуки, почали частувати один одного стусанами.

— Оце вже геть здурів старий! — бідкалася їхня бліда, худорлява і щиросерда мати, що стояла в порозі і ще не встигла навіть обняти своїх рідних дітей. — Їй-богу, здурів! Діти приїхали додому, більше року не бачили їх, а він отаке вигадав — битися навкулачки!

— Та він добре б’ється! — сказав Бульба, переводячи подих. — Їй-бо’, непогано!.. Таке, що краще б і не починали, — відсапувався він і помалу приходив до тями. — Славний буде козак! Ну, здоровий був, синку! Почоломкаємося! — І батько із сином розцілувалися. —