Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

залізні стружки, щоб стримувати потойбічні сили на відстані, — це нібито діяло. В ямі було на кілька градусів холодніше, ніж угорі, на стежці, проте далі температура не знижувалась. І до того ж дзижчання, яке я чула раніше, вщухло.

Альберт Джоплін, якого надзвичайно вабило таємниче поховання, деякий час залишався з нами й схвильовано гасав туди-сюди між надгробками. Та врешті, коли зовсім смеркло й домовина остаточно показалася з землі, навіть він насторожився, згадав про якісь «термінові справи» в каплиці й покинув нас. Ми залишилися самі.

«Чвак, чвак, чвак...»

Нарешті ми закінчили. Труна була перед нами. Локвуд засвітив ще один ліхтар і поставив його біля центру ями. Трохи позадкувавши, ми поглянули на те, що тільки-но знайшли.

Залізний ящик, завдовжки з шість і завширшки з два фути. І майже з фут завглибшки.

І до того ж — не просто залізний ящик. Як і казав Локвуд, то була справжня домовина.

Стінки труни подекуди досі були замащені брудом — чорним і липким. Там, де бруд пообпадав, видніла металева поверхня, вкрита іржею — червоною, наче корал або засохла кров.

Колись, очевидно, ці стінки були чисті й рівні, та під тягарем землі й часу так скривилися, що краї труни помітно сплющились, а віко посередині просіло — так само, як у свинцевих домовин, які мені траплялося бачити в давньоримських похованнях. З одного кута віка метал цілком відійшов, утворивши тріщину, з якої сочилась темрява.

— Ніколи не погоджусь, щоб мене ховали в залізній домовині, — зауважив Джордж. — Надто вже жалюгідне видовище.

— А ще вона не виконує свого призначення, — додав Локвуд. — Мабуть, через оцю тріщину привид і знайшов дорогу на волю. Люсі, з тобою все гаразд?

Я стояла на місці, хитаючись. Ні, я почувалась аж ніяк не добре: боліла голова, підступала нудота. Знову було чути дзижчання. Мені здавалось, ніби по моїй шкірі повзають туди-сюди невидимі комахи. До того ж іще цей моторошний сморід — звичайне відчуття, коли поряд Гість. І ніяке залізо не допомагає!

— Так, усе гаразд, — упевнено відповіла я. — Хто відкриватиме домовину?

Питання було справді цікаве. Згідно з «Посібником Фіттес», тільки одна особа повинна перебувати на лінії вогню, коли відкривають «запечатані сховища» (тобто могили, труни чи таємні кімнати). Інші тим часом чекають збоку, тримаючи напоготові зброю. Важливішим за це правило є хіба що «правило печива». Воно вимагає неухильного виконання.

— Не я, — Локвуд помацав подряпини на своїй куртці. — Минулого разу я відкривав могилу пані Баррет.

— А я — отой люк у будинку Мельмота... А ти, Джордже?

— Я відчиняв таємну кімнату в готелі «Савой», — відповів Джордж. — Пам’ятаєте — оту, зі стародавнім знаком чуми на дверях? Жах та й годі!

— Який там жах! Там не було жодного привида. Просто пральня з купою брудної білизни!

— Я ж цього не знав, коли заходив туди! — наполягав Джордж. — Гаразд. Пропоную кинути жереб. — Він пошукав у кишені штанів і дістав потерту монету. — Вибирай, Люсі. Орел чи решка?

— Ну...

— Орел? Цікавий вибір. Ану, погляньмо! — Він хутко, майже непомітно, підкинув монету. — Решка! Тобі не пощастило, Люсі. Неси-но сюди лом!

Локвуд усміхнувся:

— Непогана штучка, Джордже! Тільки тобі не викрутитись. Беріть печатки й знаряддя!

Зітхнувши з полегшенням, я пішла по торбини. Джордж поплентався за мною. Невдовзі срібні печатки, ножі, ломи та інше наше знаряддя вже лежало біля труни.

— Це не буде надто важко, — попередив Локвуд. — Погляньте: з цього боку віко трохи піднято. Тут є два замки, і один з них уже відімкнено. Другий геть заіржавів — це робота саме для тебе, Люсі. А потім ти, Джордже, швиденько підважиш віко ломом — і все, готово. — Він поглянув на нас. — Чи є питання?

— Так, — відповів Джордж. — Кілька. Де ви стоятимете? Як далеко? І яку зброю застосуєте, коли на мене з домовини кинеться щось страшне?

— Ми з Люсі все забезпечимо. А тепер...

— Ще одне. На той випадок, якщо я не повернусь додому, я склав заповіт. Зараз я скажу вам, де я сховав його. Під моїм ліжком, у дальньому кутку, за коробкою з білизною...

— Помолися Богові, щоб до цього не дійшло! А тепер, якщо ви готові...

— На віку, здається, щось написано! — вигукнула я. Зараз, коли ми нарешті підібрались до нашої мети, я стривожилась по-справжньому — напружились усі мої почуття. — Бачите, там якісь подряпини?

Локвуд хитнув головою:

— Під таким шаром землі нічого не розбереш. А відчищати його зараз я не збираюсь. Починаймо роботу!

Правду кажучи, віко домовини трималось міцніше, ніж сподівався Локвуд. На додачу до замка, іржа в кількох місцях перекинулася з віка на стінки, й нам знадобилося десь із двадцять хвилин, щоб зішкрябати її ножами й долотами. Лише після того віко було готове до підняття.

— Гаразд, — мовив Локвуд, востаннє перевіряючи поховання. — Ніби все добре. Температура тримається на місці, сморід не посилюється. Все напрочуд спокійно!.. Та годі вже — в нас обмаль часу. Люсі, по місцях!

Ми з Локвудом стали обабіч домовини. Я витягла наш найбільший, наміцніший залізний ланцюг діаметром у чотири фути й тримала його напоготові. Локвуд витяг з піхов рапіру й тепер стискав її в руці, ладний будь-якої миті кинутися в атаку.

— Джордже! — наказав він. — Твоя черга!

Джордж кивнув і заплющив очі, збираючись на силі. Потім узявся за лом. Поворушив пальцями, стенув плечима й так крутнув шиєю, що в ній аж клацнуло. Тоді підійшов до труни, нахилився й просунув лом у тріщину між віком і краєм домовини. Розставив ноги й ворухнув сідницями, наче гравець у гольф, що готується зробити удар. Глибоко зітхнув і наляг на лом. Нічого не сталось. Він наляг іще раз — віко зігнулось, ніби його хтось тримав. Джордж знову натиснув на лом.

Віко з ляскотом відскочило. Лом упав усередину. Джордж позадкував, утратив рівновагу й тяжко впав спиною просто в бруд. Тоді сів, поправив окуляри й утупився в домовину.

І скрикнув.

— Ліхтар, Люсі! — вигукнув Локвуд, підбираючись до Джорджа з наставленою рапірою. Проте з домовини ніхто не з’явився — ніяких Гостей, ніяких проявів. Вогні ліхтарів грали на внутрішньому боці віка й на чомусь іще, що лежало в труні, відбиваючи мерехтливе світло.

У мене в руці був