Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

скромні — позначені поодинокими пам’ятниками, хрестами або скульптурами. Надворі вже було поночі. Надгробки, наполовину сховані за терням або високою вологою травою, здавались у місячному світлі крейдяно-білими, про те їхні тіні скидалися радше на чорні провалля, куди цілком могла впасти людина.

Минуло кілька хвилин, поки Сондерс нарешті сповільнив ходу. Попереду, серед заростей ожини, ми побачили недбало розкопану ділянку. Поряд височіла темна вогка купа землі. У жовтому світлі Сондерсового ліхтарика ми побачили невеликий екскаватор, що перекривав дорогу; ківш екскаватора досі був повен землі. Довкола лежали розкидані лопати, кирки та інше знаряддя.

— Вони тікали звідси поспіхом, — пояснив Сондерс високим, напруженим голосом. — Тут я й почекаю вас. Коли вам щось знадобиться, просто покличте мене.

Ми витягли рапіри з піхов. Довкола панувала тиша: я чула, як важко б’ється моє серце. Локвуд узяв з пояса ліхтарик, увімкнув і посвітив ним убік від купи землі. Там була чотирикутна ділянка, оточена зусібіч могильними плитами й надгробками. Поряд із вологого ґрунту стирчав невеликий вицвілий камінь. Траву перед каменем було видерто й викопано яму, завширшки десь вісім на вісім і завглибшки з три фути. Подряпини на ковші екскаватора свідчили, що копачі попрацювали тут як слід. Проте зараз нас цікавив тільки камінь.

Перш ніж узятися до роботи, ми напружили свої почуття.

— Смертних Вогнів немає, — спокійно зауважив Локвуд. — Як я, власне, й сподівався, бо тут ніхто не помер. Ти щось відчуваєш, Джордже?

— Нічого, — відповів Джордж.

— А я відчуваю, — сказала я. — Легеньку вібрацію.

— А шум? Чи голоси?

Ці запитання дратували мене — я ніяк не могла підібрати потрібних слів.

— Просто... хвилювання. Тут напевно щось є.

— Слухайте й дивіться уважно, — попередив Локвуд. — Спочатку поставимо довкола бар’єр. Потім я перевірю камінь. Не проґавте нічого, як минулої ночі.

Джордж поставив ліхтар на сусідню могилу, і в його світлі ми заходилися розтягати ланцюги. Коли ми виклали їх колом круг ями, Локвуд наблизився до бар’єра й підступив до каменя, тримаючи руку на рапірі. Ми з Джорджем терпляче стежили за ним.

Ось Локвуд нахилився над каменем і розгорнув руками залишки трави.

— Еге ж, — сказав він. — Матеріал нівроку поганенький, ще й обвітрений. Надгробок учетверо нижчий за звичайний. Та й покладений косо, абияк. Хтось, мабуть, дуже поспішав з похороном...

Він знов увімкнув ліхтарик і підніс його ближче до поверхні каменя. Під міцно прирослим лишайником ми розгледіли вирізьблені літери.

— «Едмунд Бікерстаф», — прочитав Локвуд. — Не дуже майстерна різьба. Невідомо, чим її робили, — здається, видряпали першим-ліпшим знаряддям. Таким чином, перед нами забуте, незаконне, саморобне поховання, що існує тут уже віддавна...

Зненацька він випростався. З-за його спини долинув шурхіт. Із темряви виринула чиясь постать і потяглася до світла. Ми з Джорджем скрикнули. Локвуд відскочив убік, наставивши рапіру всередину ями й не зводячи з каменя очей.

— Пробачте, — мовив пан Альберт Джоплін. — Я, здається, налякав вас?

Я захекано вилаялась. Джордж присвиснув. Локвуд лише різко відсапнув. Пан Джоплін підійшов до краю ями — незграбно, сутулячись, наче шимпанзе. З його волосся невеличким білим снігопадом сипалась лупа. Тонкими руками він дбайливо тулив до худих грудей, наче мати дитину, свою теку з паперами.

— Пробачте, — повторив він, винувато поправляючи окуляри. — Я увійшов через Східні ворота й заблукав. Чи пропустив я тут що-небудь?

Джордж заговорив... і цієї хвилини мене огорнула чіпка хвиля холоду. Чи доводилось вам коли-небудь пірнути в басейн, у якому забули підігріти воду, й відчути, як крижана рідина проникає у ваше тіло? Вас тоді зусібіч пронизує страшний біль. Те саме сталося зараз зі мною. Та найгірше, що коли мене обдало холодом, мій внутрішній слух несподівано ожив. Вібрація, досі ледве чутна, зненацька стала гучною. На тлі Джорджевої розмови з Джопліном вона лунала, як приглушене дзижчання, — так, ніби до мене наближалась хмара мух.

— Локвуде... — промовила я.

Аж тут усе скінчилось. У голові проясніло. Холод відступив. Шкіра порожевіла і спітніла. Тихе дзижчання знову пішло в землю.

— ... це справді дивовижна каплиця, пане Кабінсе, — говорив тим часом Джоплін. — Єдина в Лондоні! Колись я вам покажу її як слід...

— Агов! — гукнув Локвуд, що вже стояв у центрі ями. — Агов! Подивіться, що я знайшов! Ні, пане Джопліне, вам краще не заходити за ланцюги...

Він посвітив ліхтариком собі під ноги. Я повільно — мені й досі ще шуміло у вухах, — підійшла до нього разом з Джорджем і ступила в яму. Наші чоботи загрузли в темній, м’якій землі.

— Що ви про це скажете? — запитав Локвуд.

Спочатку я нічого не розгледіла в яскравому промені ліхтарика. Потім, коли Локвуд трохи повернув його, я побачила довгий, твердий, червонястий край якогось заритого в землю предмета.

— О-о! — тільки й промовив Джордж. — Цікаво!

— Це домовина? — запитав пан Джоплін, звівшись навшпиньки й витягши свою тонку шию. — Так, пане Локвуде?

— Не знаю...

— Домовини здебільшого роблять із дерева, — пробурмотів Джордж. — Дерев’яна труна вікторіанської доби вже давно згнила б... До того ж і завглибшки могила повинна бути не менше, ніж із шість футів, — так заведено й звичаями, й правилами...

Запала мовчанка.

— А скільки тут? — запитав Джоплін.

— Лише чотири. І викопана нерівно — так, ніби небіжчика хотіли мерщій позбутись. І домовина не згнила, бо вона взагалі не дерев’яна. Вона залізна.

— Залізна... — повторив Локвуд. — Залізна домовина...

— Чуєте? — зненацька запитала я. — Ніби мухи дзижчать!

— Цікаво, що тоді ще не існувало Проблеми, — бурмотів далі Джордж. — Навіщо їм було так ховати його?..

7

Повертало на північ, а ми ще й досі викопували домовину. Один з нас стояв на варті, а двоє тим часом копали; кожні десять хвилин ми мінялись місцями. Працювали ми лопатою й киркою, які знайти перед тим на дорозі, й поступово очищали залізо від бруду, розкопуючи яму зсередини, аж поки з землі поволі показалися стінки й віко незвичайної труни.

Говорили ми мало. Тиша серпанком огортала нас: не було чути нічого, крім стукоту знаряддя й нескінченного чвакання — «чвак, чвак, чвак...» — вологої землі. Вряди-годи ми сипали в яму сіль і