Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

Якщо ви — вразлива натура, то раджу вам проминути кілька наступних абзаців, бо з домовини на мене дивився не кістяк, а дещо більше. Й це було першим сюрпризом: труп не згнив дощенту. Вам ніколи не доводилось забувати під канапою шкірку з банана? Спочатку вона чорніє, тоді стає слизькою, а потім уже висихає. От і чолов’яга в труні скидався на бананову шкірку десь між другим і третім ступенями гниття. В промені ліхтаря я розгледіла висохлу й почорнілу шкіру, що обтягала кістки, подекуди лопнувши. Посередині лоба зяяла акуратна дірка, обрамлена клаптиками відсталої шкіри.

Довге безбарвне, наче скло, волосся звисало з голови. Очні ямки були порожні. Вуста геть висохли, оголивши ясна й зуби.

На небіжчику був фіолетовий плащ, а під ним — чорний старомодний костюм з високим коміром і чорною краваткою у вікторіанському стилі. Кощаві руки тулили до грудей щось загорнуте у вицвілу білу матерію. Чи тому, що тіло лежало в домовині нерівно, чи через те, що домовину пересували — хоча б і ми, цієї ночі, — ця річ трохи визирнула з-під матерії й тепер чітко проглядалась між пальцями трупа. То був шматок скла — завбільшки десь із людську голову, в рамці якоїсь химерної форми. Від бруду й цвілі скло майже почорніло, проте подекуди блищало — і цей блиск помітило моє пильне око.

«Дивися! Дивися!..»

Що це за голос?

— Люсі! Запечатай його!

Оце вже, звичайно, крикнув Локвуд.

Я кинула в домовину срібну сітку, затуливши нею те, що лежало всередині.

* * *

— То що ж ти бачив, Джордже? — запитав Локвуд.

Ми стояли не стежці й пили чай із бутербродами, які нам приніс хтось із Сондерсової команди. Довкола нас зібрався натовп: Сондерс, Джоплін, кілька робітників, підлітки з нічної варти. Дехто збігся просто тому, що все вже скінчилось, дехто — у відповідь на Джорджів крик. Усі вони стояли, спираючись на сусідні надгробки, й дивились на розкопану могилу на безпечній відстані від ланцюгів. Ми щойно закрили домовину віком: крізь щілину було видно краєчок сітки.

— Я розумію, що Бікерстаф — не красень, — провадив Локвуд, — але ж нам траплялося бачити й гірше. Пам’ятаєте той випадок у Патні?

Джордж останні кілька хвилин був якийсь приголомшений. Говорив він мало, а на його обличчі застиг химерний вираз. Очима, повними й німого відчаю, й туги, він раз по раз озирався на могилу — ніби щось там забув. Це тривожило мене. Це трохи нагадало мені дотик привида, коли агресивний дух цілком висотує волю своєї жертви, — але ж ми запечатали Джерело срібною сіткою, тож поруч не могло бути жодного духа. На щастя, Джорджеві трохи кращало. Їжа швидка приводила його до тями. Він поглянув на Локвуда й хитнув головою:

— Це не через труп. У нашому холодильнику я бачив і страшніші речі. Це через дзеркало, яке він тримав.

— Ти думаєш, це було дзеркало? — запитала я. Подумки перед моїми очима й досі виднів цей шматок скла — блискучий і водночас темніший за саму темряву.

— Не знаю, що це було. Та мої очі аж прикипіли до нього. Я побачив у ньому... не знаю, що я побачив. Воно було чорне, але в цій чорноті я помітив щось іще... щось моторошне... і закричав. Мені здалося, що мене вивертає зсередини... — Джордж стенув плечима. — Та водночас воно мене вабило... я не міг відвести від нього очей... я досі хочу поглянути в нього, навіть якщо це зашкодить мені! — Він тяжко, щиро зітхнув. — Я й досі зирив би туди, якби Люсі не накрила його сіткою.

— Ну, з ним уже покінчено, — відповів Локвуд, так само пильно придивляючись до Джорджа. — Гарненьке, нівроку, дзеркальце. Нічого дивного, що його ховали в залізній домовині.

— Хіба за часів Бікерстафа знали про ці властивості заліза? — здивувалась я. Адже Проблема дала про себе знати лише якихось півстоліття тому — саме тоді й розпочалося масове виробництво всіляких захисних речей із срібла й заліза. А це поховання було принаймні на два покоління старше.

— Здебільшого — ні, — відповів Локвуд. — Однак проти привидів — та й усіляких злих духів узагалі — віддавна застосовували срібло, сіль і залізо. Тож те, що домовину зроблено з заліза, не може бути простим збігом. — Голос його став тихішим. — Ви не помітили нічого химерного на тілі самого доктора Бікерстафа?

— Ти маєш на увазі його муміфіковані рештки? — перепитала я.

— Саме їх. У статті, яку знайшов Джоплін, ішлося, що лікаря з’їли щури. А цей чолов’яга — цілісінький. А ще й ця дірка у нього в лобі... — Він замовк, побачивши поряд Сондерса й Джопліна. Власник фірми віддавав короткі накази підліткам з нічної варти, а вчений тим часом зупинився біля ланцюгів, щоб розгледіти домовину. Обидва широко всміхнулись нам і з привітаннями поплескали по плечах.

— Чудова робота, пане Локвуде! — вигукнув Сондерс. — Надзвичайно майстерна! А тепер, коли з усіма цими дурницями покінчено, нам пора братися до своєї роботи. — Він відсьорбнув гарячої кави з кухлика. — До речі, люди казали, ніби в старого Бікерстафа був якийсь кристал... чи щось таке... мабуть, пов’язане з отими його чудернацькими ритуалами. Але ж ви, звичайно, знешкодили його своєю сіткою?

Локвуд засміявся:

— Цю сітку вам краще не чіпати, повірте мені. Це Джерело справді надзвичайно потужне. Треба негайно викликати ДЕПРІК, вони перенесуть його в безпечне місце.

— Завтра зранку я так і зроблю! — відповів Сондерс. — А зараз ми візьмемося до своїх звичайних справ. Ми й так змарнували вже половину ночі. Пане Локвуде, нам треба підписати документи про виконану роботу. Ходімо до контори та розберімось із цим.

— Може, краще перенести домовину до церкви? — запитав Джоплін. — Я б не залишав її тут. Хтозна, тут трапляються й злодії, й торговці артефактами...

Локвуд насупився:

— Ні, сітка повинна залишатись на місці. Не чіпайте залізних ланцюгів довкола труни й нікого не підпускайте близько.

Локвуд із Сандерсом відійшли. Джордж, спершись об надгробок, захоплено розмовляв про щось із Джопліном. Я заходилась пакувати наше знаряддя. Година була не дуже пізня — ще не пробило північ, та й вечір нам випав легший, ніж учора. Проте — дивна річ! Надзвичайно дивна, якщо розібратись як слід! Джордж побачив щось