Джонатан Страуд - Сходи, що кричать, Джонатан Страуд

— Так, усе правильно, — сказав він. — Чудово!

Знову накривши склянку носовичком, він з деяким зусиллям заховав її під стіл, геть з очей.

Гладкий юнак тим часом гучно сьорбав чай.

— Вона ж перелякана, — обізвався він. — Хіба ти не бачиш?

Я пропустила його зауваження повз вуха.

— Звідки у вас ця склянка? — поцікавилась я. — Мені відомо, що такі є лише в «Ротвела» та «Фіттес»!

— Усі запитання — потім, — відповів Локвуд, відкрив шухляду в чайному столику й дістав звідти маленьку червону скриньку. Зараз, коли ваша ласка, я перевірю ваш Талант. У мене тут є деякі речі. — Відкривши скриньку, він вийняв щось із неї й поклав на столик. — Скажіть-но мені, чи відчуваєте ви зараз щось надприродне?

То був простенький кухлик із старої білої порцеляни з рифленою основою й гострою щербиною на вушку. По вінцях кухлика розпливлася химерна біля пляма, що нижче, біля денця, перетворювалась на затверділий шар.

Я взяла кухлик, піднесла до очей, покрутила, легенько помацала пальцями поверхню.

Я слухала, чекала відлуння... І не почула нічого.

Це мені не сподобалось. Я стиснула кулаки, очистила свої думки від будь-яких перешкод, відсторонилась від далекого шуму автомобілів на вулиці, від сьорбання Джорджа, що сидів на кушетці... Спробувала ще раз...

Знову нічого.

Після кількох хвилин я не витримала.

— Пробачте. Я не можу тут нічого відчути.

— Так я й сподівався, — кивнув Локвуд. — Це кухлик від Джорджевої зубної щітки. Чудово. Ходімо далі.

Він узяв кухлик і жбурнув гладкому юнакові, який з веселим хихотінням підхопив його.

Мене аж обдало холодом, хоч я знала, що мої щоки палають. Пальці стиснули рюкзак — і я рвучко підхопилася.

— Я не для жартів сюди прийшла, — сказала я. — Вихід сама знайду.

— Ого! — обізвався Джордж. — Яка злюка!

Я поглянула на нього. Копиця волосся, розпливчасте обличчя, дурнуваті окуляри — все в ньому аж бісило мене.

— Авжеж, — процідила я. — Забирайся геть, бо зараз покажу тобі, яка я злюка.

— Цим я й займаюся, — моргнув у відповідь хлопець.

— Щось не видно.

— Це все через кушетку. Ніяк не можу з неї встати.

— Припиніть. Обоє,— мовив Ентоні Локвуд. — Це співбесіда, а не боксерський поєдинок. Замовкни, Джордже. Пробачте, панно Карлайл, що я засмутив вас: це був серйозний тест, який ви блискуче подолали. Уявіть лише, скільки кандидатів, з якими цього ранку ми проводили співбесіду, намололи небилиць про отруту, самогубство чи вбивство! Якби ці побрехеньки були правдиві, в цьому кухлику мали б мешкати чи не всі лондонські привиди. Сідайте, будь ласка... А що ви скажете про це?

Він дістав з шухляди три нові речі й поставив їх рядком навпроти мене: чоловічий годинник із золотим обідком і старим шкіряним ремінцем, клаптик червоної стрічки з мереживом і тоненький кишеньковий ножик із довгим лезом і руків’ям, оздобленим слоновою кісткою.

Моє обурення минуло. Це вже було справжнім випробуванням. Суворо позирнувши на Джорджа, я сіла й швидко оглянула всі три речі, щоб відчути їхню приховану сутність. Тоді — якомога старанніше — очистила свій розум і взяла ці предмети, один за одним, у руки.

Час минав. Нарешті я перевірила їх усі.

Скінчивши роботу й відвівши очі від речей, я побачила, що Джордж захоплено переглядає невідомо де роздобутий комікс, а Локвуд, як і перед тим, сидить, згорнувши руки, й дивиться на мене.

Я ковтнула прохололого чаю.

— Хтось із попередніх кандидатів подолав це завдання? — тихо спитала я.

— А ви як гадаєте? — всміхнувся Локвуд.

— У цих речей дуже непросте відлуння, — пояснила я. — Тому, напевно, ви й дістали їх разом. Вони однаково потужні, але багато чим відрізняються. З чого краще почати?

— Скажімо, з ножика.

— Гаразд. У цього ножика кілька суперечливих голосів: чоловічий сміх, пістолетні постріли... і ще, можливо, пташиний спів. Якщо з ним пов’язана смерть — а як на мене, вона мусила тут бути, — то не жорстока й не сумна. Цей ножик випромінює ласку, майже щастя... — Я поглянула на хлопця.

Локвудове обличчя не поворухнулось:

— А як щодо стрічки?

— Слід на стрічці слабший, ніж на ножику, — зауважила я, — але дужчий емоційно. Тут ніби чути плач, хоч і надто невиразний... Зате одразу відчувається смуток. Коли я взяла цю стрічку, мені аж стиснуло серце.

— А годинник?

Локвудові очі зупинились на мені. Джордж тим часом ліниво гортав свій комікс — «Дивовижні арабські ночі».

— Годинник... — Я глибоко зітхнула. — У нього відлуння не таке потужне, як у стрічки й ножика. Це наводить на думку, що їхній власник не помер — чи принаймні довго не носив його. Проте він, безперечно, пов’язаний зі смертю. З багатьма смертями. І це... не дуже приємно. Я чую гучні голоси... і крик... — Я здригнулась, побачивши, як мило ця штучка виблискує на столику. Кожна подряпина на золотистому корпусі, кожна зморшка на потертому ремінці сповнювали мене жахом. — Це огидна річ. Я не можу довго тримати її в руках. Не знаю, що саме сталося з цим годинником... і де ви його взяли, але його нікому не слід торкатись. Ніколи. Тим паче — на якійсь дурній співбесіді.

Я нахилилась, узяла два останні коржики й знову сіла. Поки я хрумтіла печивом, мене огорнула хвиля великої байдужості — і я охоче попливла за нею, дивлячись кудись у небо. Я втомилася до краю. Це була моя сьома співбесіда за останні кілька днів. Я зробила все, як уміла, і якщо цей Локвуд і цей бовдур Джордж не оцінять моїх зусиль по заслузі, то не варто цим і перейматися.

Запала довга мовчанка. Локвуд сидів, затиснувши долоні колінами, як священик на унітазі: очі втуплені в порожнечу, на обличчі болісний, стражденний вираз. Джорджева голова досі ховалась між сторінками коміксу. З цього я зрозуміла, що більше мені тут нема чого робити.

— Гаразд, — нарешті сказала я. — Можете не проводжати мене.

— Розкажи їй про «правило печива», — мовив Джордж.

Я обернулася до нього:

— Що?!

— Розкажи їй, Локвуде. Просто зараз, а то матимемо з нею халепу.

Локвуд кивнув:

— Правило полягає в тому, що кожен агент бере тільки по одному коржику — суворо по черзі. Це чесно й по порядку. По два коржики брати