Джонатан Страуд - Сходи, що кричать, Джонатан Страуд

— Тільки по одному коржику?

— Так, ваша правда.

— Тобто ви хочете сказати, що берете мене на роботу?

— Звичайно, беремо, — відповів він.

7

Будинок № 35 на Портленд-Роу слугував водночас і домом, і штаб-квартирою для оперативників агенції «Локвуд і К°», і мав досить-таки химерний вигляд. Присадкуватий і майже квадратний зовні, він стояв на вершку невеличкого пагорба; його тилова частина височіла над нагромадженням цегляних мурів садка. Будинок мав чотири поверхи — якщо рахувати малесеньке горище й просторий підвал. Наші житлові кімнати містились на трьох горішніх поверхах, а в підвалі розташувалася контора — хоч насправді ця різниця була досить-таки непевною. У житлових кімнатах, скажімо, було безліч усіляких потаємних дверей, за якими ховались чи полиці зі зброєю, чи мішені, чи розкладні ліжка, чи величезні мапи Лондона, обтицяні різнобарвними шпильками. Тим часом підвал правив ще й за підсобне приміщення, де можна було повправлятись у фехтуванні рапірою; водночас над головою в тебе простягався мотузок із довгим рядом шкарпеток, збоку стояла коробка з сіллю для каністр, а в кутку завзято гула пральна машина.

Усе це мені дуже сподобалось — хоч не меншою мірою й спантеличило. Будинок — великий, повний по-дорослому дорогих речей, а самих дорослих ніде немає. Тільки Ентоні Локвуд, його помічник Джордж — а тепер ще й я.

Першого ж дня Локвуд показав мені дім. Розпочав з горища — з низенькою склепінчастою стелею. Там були дві кімнати — малесенька душова, де умивальник, душ і унітаз тулились один до одного, а ще гарненька спальня — досить простора для ліжка, шафи й комода. Навпроти ліжка напівкругле вікно виходило на Портленд-Роу: було видно навіть захисний ліхтар на розі вулиці.

— Тут я спав, коли був малий, — пояснив Локвуд. — Ця кімната порожнює кілька років... останній асистент, Господь йому суддя, не схотів тут жити. Можете поселитись тут, якщо хочете.

— Дякую, — відповіла я. — Залюбки.

— Душова невеличка, я знаю, зате вона буде тільки ваша. Нижче є ще одна, але там вам доведеться ділитися рушниками з Джорджем.

— Тоді... е-е... я краще залишуся тут.

Ми покинули горище, вирушивши вниз вузькими сходами. Коридор, куди ми потрапили, був темний і похмурий; посередині його лежав золотистий круглий килим. Полиці в кутку були забиті мішаниною книжок у м’яких палітурках — тут були й пожмакані «Щорічники Фіттес», і «Теорія парапсихології» Мотрама, й ціла купа дешевих романів — здебільшого «жахів» та детективів — поряд із серйозними працями з релігієзнавства та філософії. Як і у вестибюлі та вітальні, де я вже побувала, стіни тут були завішані різноманітними артефактами, між якими мені впало в око щось подібне до брязкальця, зробленого ніби з людських кісток.

Локвуд перехопив мій погляд.

— Це Полінезійський Привидогін, — пояснив він. — Дев’ятнадцяте століття. За припущеннями, проганяє привидів своїм торохтінням.

— І це спрацьовує?

— Не знаю. Не пробував. А спробувати, мабуть, варто. — Він показав на наступні двері. — Тут друга душова, якщо знадобиться. Тут — моя кімната, тут — Джорджева. Раджу вам бути тут обережнішою. Якось я увійшов до Джорджа, коли він голий займався йогою.

Мені ледве вдалося викинути з голови це видовище.

— То це був твій дім... у дитинстві?

— Так. Він належав моїм батькам. А тепер — мій. І твій, звичайно, поки ти тут працюєш.

— Дякую. А де зараз твої батьки?..

— Ходімо, покажу тобі кухню, — обірвав мене Локвуд. — Джордж, напевно, вже готує вечерю. — Він рушив сходами ще нижче.

— А що там? — несподівано запитала я, помітивши біля Локвудової кімнати ще одні двері, що нічим не відрізнялись від інших.

Він усміхнувся:

— Це, з вашої ласки, особисте... Нічого цікавого. Ходімо! Тут є ще багато чого подивитися.

Перший поверх, на якому містились вітальня, бібліотека й кухня, був справжнім серцем будинку. На кухні ми проводили більшу частину вільного часу: пили чай з бутербродами ввечері — перш ніж вирушити на завдання, і вранці — після того, як поверталися додому. На кухні панувала мішанина роботи й дозвілля. З першого погляду це скидалося на звичайне хатній безлад: коробочки з печивом, миски з фруктами, пакуночки з чипсами, — та поряд були торбинки з сіллю та залізом, старанно напаковані й готові до виходу. Рапіри підпирали ящики на сміття, забруднені плазмою черевики мокли у відрі. Найдивовижнішим на кухні, однак, був стіл, покритий білосніжною скатертиною. Її вкривала ціла сітка з накреслених нотаток, діаграм і замальовок різних типів Гостей — Примар, Самітників і Тіней.

— Ми називаємо її «скатертиною мислення», — пояснив Локвуд. — Вона зберігає наші нотатки, версії, цікаві думки. Сьогодні о четвертій годині ранку, скажімо, я здогадався, де шукати кістки Упиря з Фенчерч-стрит, — після того, як за чаєм з грінками накреслив на скатертині план цієї вулиці... Одне слово, дуже корисна річ.

— А ще на ній добре обмінюватись лайкою, коли наші справи кепські й ми не розмовляємо один з одним, — додав Джордж, що стояв біля плити й готував печеню.

— І як часто... е-е... таке трапляється? — запитала я.

— Майже ніколи, — поспіхом запевнив Локвуд.

— Поживемо — побачимо, — заперечив Джордж, завзято перемішуючи страву.

— Гаразд. — Локвуд ляснув у долоні. — Я ще не показував вам нашу контору? Ви нізащо не здогадаєтесь, як туди пройти. Прошу!

* * *

Виявилось, що до контори агенції «Локвуд і К°» можна потрапити прямісінько з кухні. Ні, двері аж ніяк не були потаємні — клямка відразу впадала в око, — проте зовні це скидалось на звичайну кухонну шафку. Клямка такого самого розміру, кольору й форми, як і на всіх кухонних шафках. Проте, коли Локвуд відчинив дверцята, я побачила слабеньке світло, що падало на залізні кручені сходи, які вели вниз.

Унизу виявилась велика кімната з голими цегляними стінами, розділена на кілька частин арками, колонами й ділянками тиньку. Велике вікно виходило на передній двір; світло, що проникало крізь нього, осявало простір уздовж стіни. Серед усього цього величезного простору видніли три письмові столи, шафа, два непоказні зелені крісла й книжкова полиця, яку Локвуд пристосував для зберігання своїх паперів. На середньому столі виблискувала чорними палітурками велика книга.

— Це наш журнал спостережень, — пояснив