Джонатан Страуд - Сходи, що кричать, Джонатан Страуд

— Так.

— Він навчав вас, еге ж? Ви одержали в нього свій Четвертий Ступінь кваліфікації?

Я трохи засовалась на стільці:

— Так. Із Першого по Четвертий.

— Он як... — Локвуд пильно подивився на мене. — Проте у вас досі немає підсумкового сертифікату. Так само, як і жодного листа чи рекомендації від пана Джейкобса. Цікаво, правда? Зазвичай у такій ситуації надаються офіційні документи...

Я глибоко зітхнула:

— Він нічого не надав мені. Наше співробітництво закінчилося... раптово.

Локвуд не відповідав. Я зрозуміла, що він чекає подробиць.

— Якщо хочете, я можу розповісти вам усе, — неохоче промовила я. — Просто... просто я не дуже люблю це згадувати.

Серце в мене тьохкало. Я чекала. То був той самий момент, на якому звичайно уривались усі мої попередні співбесіди.

— Краще іншим разом, — відповів Ентоні Локвуд. І всміхнувся до мене — кімнату ніби залило теплим світлом. — Не знаю, чого там воловодиться Джордж. Навіть учений павіан уже встиг би приготувати чай... Переходьмо поки до тестів.

— Пробачте, хіба тести відбуватимуться тут? — прожебоніла я.

— Не зовсім... За допомогою тестів ми обираємо кандидатів. Правду кажучи, панно Карлайл, я не дуже вірю листам чи рекомендаціям. Я волію побачити Талант на власні очі... — Він поглянув на годинник. — Я дам Джорджеві ще хвилину. А тим часом розповім вам дещо про нас. Нас уповноважує ДЕПРІК, але — правду кажучи — вони не платять нам, як «Ротвелові», «Фіттес» та іншій цій компанії. Ми незалежні — й це нам до вподоби. Працюємо, з ким хочемо, й відпочиваємо, коли хочемо. Усі наші клієнти — приватні особи, яким треба швидко й тихо вирішити проблему з Гостями. І ми вирішуємо їхні проблеми. А вони щедро винагороджують нас. Питання лише в розмірі винагороди. Що вас іще цікавить?

Пам’ятаючи про свої минулі пригоди, я відразу схотіла втекти звідси геть. Та все ж таки вирішила зачекати. Я випростала спину й згорнула руки на колінах:

— А хто ваш керівник? Чи можна з ним познайомитись?

Локвудовим чолом пробігли легенькі зморшки:

— У нас немає керівників. Жодної дорослої людини. Це моя компанія. Я сам керую нею. А Джордж Кабінс — мій заступник. — Він поглянув на мене. — Більшість наших кандидатів надто повільно застосовували свої Таланти — отож і марнували забагато часу. А ви?

— Ні, — запевнила я. — З цим у мене немає труднощів.

Ми трохи помовчали.

— То... ви працюєте тут лише вдвох? Ви й Джордж?

— Ні, в нас звичайно ще є асистент. Двох цілком вистачає, щоб упоратись із звичайним Гостем, але в серйозніших випадках може знадобитись третій. Адже ви знаєте: три — магічне число!

Я повільно кивнула:

— Зрозуміло. А що сталося з вашим попереднім асистентом?

— З бідолахою Робіном? Він... е-е... перейшов...

— На іншу роботу?

— Ну, краще буде сказати «перебрався»... Чи навіть «переселився»... А ось і чай!

Двері до передпокою відчинились — і з’явилася спочатку спина гладкого юнака, а потім і всі інші частини його тіла. Він велично обернувся — в руках у нього була таця з трьома чашками гарячого чаю й тарілкою печива. Хтозна, що він там робив на кухні, та зовні видавався ще нечупарнішим: футболка вилізла з штанів, волосся затуляло очі. Він поставив тацю на столик, поряд із таємничим круглим предметом, і з сумнівом поглянув на мене.

— Вона ще тут? — пробурмотів він. — Оце несподіванка!

— Вона ще не пройшла тест, Джордже, — невимушено відповів Локвуд. — Ти прийшов саме вчасно.

— Гаразд. — Він узяв найбільшу чашку і Вмостився на кушетці.

Розпочався такий собі ввічливий антракт, під час якого ми розбирали між собою чашки, пропонували цукор і відмовлялись від нього.

— Візьміть печива, — наполягав Локвуд, підштовхуючи до мене тарілку. — Інакше Джордж усе з’їсть сам.

— Дякую.

Я взяла один коржик. Локвуд тим часом куснув свого коржика — й дочиста витер руки.

— Гаразд, сказав він. — Лише кілька тестів, панно Карлайл. Не хвилюйтеся, будь ласка. Ви готові?

— Цілком.

Я відчула, як Джорджеві очиці втупились у мене і як навіть офіційний тон Локвуда не міг замаскувати його нетерплячки.

Проте вони мали справу з єдиною людиною, що вижила на Вайсбернському млині. Отож я нітрохи не тривожилася.

Локвуд кивнув:

— Тоді розпочинаймо просто зараз.

Він недбало простяг руку до носовичка, що накривав невідому річ, і після церемонної паузи відгорнув його.

На столику стояв низенький циліндр із товстого чистого скла, запечатаний угорі червоним пластиковим корком. Ближче до верхівки на ньому були маленькі рукоятки; все це нагадало мені великі скляні бутлі, в яких батько звичайно приносив додому пиво. Крім бурої рідини, в циліндрі клубочилась хмарка якогось масного жовтавого диму, що увесь час потихеньку переміщувався. Всередині цієї хмарки ховалося щось велике й темне.

— Що це таке, по-вашому? — запитав Локвуд.

Я схилилася нижче, роздивляючись прилад. Я помітила, що корок має кілька захисних країв і подвійне ущільнення. Збоку на склі було крихітне клеймо: два променисті сонечка.

— Сріблясте скло, — відповіла я. — Виготовлене корпорацією «Світанок».

Локвуд лагідно всміхнувся. Я нахилилася ще ближче й постукала нігтем середнього пальця по скляній поверхні. Дим ніби прокинувся, розпливаючись по краях посудини й дедалі густішаючи. Коли він трохи розвіявся, я помітила, що за річ лежить у склянці: потемнілий людський череп, затиснутий на самісінькому дні.

Дим тим часом курився, крутився, аж поки його частинки утворили моторошне обличчя з божевільними очима й роззявленим ротом. На якусь мить ці риси стали напрочуд виразними, затуливши череп під собою. Я відсахнулась. Обличчя втягло в себе рештки диму, що досі кружляли всередині циліндра, й заціпеніло.

Я кахикнула:

— Це склянка з привидом. Череп — Джерело, а цей привид з’єднаний з ним. На жаль, не можу точно визначити різновид — Примара чи Спектр.

Сказавши це, я зручніше вмостилась на стільці — так безжурно, ніби бачила привидів у склянках по кілька разів на тиждень. Насправді ж я зроду не бачила нічого подібного, і все це видовище неабияк мене приголомшило. Проте я не забувала про вереск попередньої дівчини — тож і сподівалася чогось подібного. До того ж раніше мені вже розповідали про такі склянки.

Локвудова усмішка вмить згасла — так, ніби він не знав, чи йому дивуватись, чи тішитись, чи сердитись. Нарешті