Надя Фендріх - Сестри-вампірки 2

– Перевірений засіб проти вампірів чоловічої статі, – повторив чарівник. – Це крик, що зазвичай видають дорослі дами-вампірки. Він повинен починатися на максимально високих тонах і звучати дуже пронизливо. Почувши його, вампір падає на землю, і все його тіло судомить. До речі, верескливе «Кі» здатне змусити тікати будь-якого собаку, але це вже не стосується справи.

– А як видавати цей крик? Так? – намагаючись взяти найвищі ноти, на які тільки була здатна, Сільванія видавила з себе:  – К-к-к-к-кі…

– Якось так, – ухильно відповів Алі бін Шик.

– Гаразд, з цим усе ясно, – дещо полегшено сказала Сільванія. – А куди ви відправили того товстуна?

Алі бін Шик запитально подивився на неї.

– Того грубіяна, – швидко підказала йому Сільванія.

– У гущавину лісу, звичайно ж. Ту саму, що на могилі № 30.

– Але це ж…  – здивовано мовила Сільванія.

– Саме так! – підтвердив Алі бін Шик.

– Красно дякую вам, гере Шик! Я ніколи не забуду вашої доброти! Якщо я щось можу зробити для вас  – тільки скажіть!

Помахавши на прощання рукою, Сільванія поспішно зникла за дверима.

Чарівник, хитаючи головою, дивився їй услід.

– «Тільки скажіть», «тільки покличте», «завжди до ваших послуг». Можна подумати, я це ваше «дякую» на хліб намащу, – пробурчав він.

Кровожений Ксантор

Нарешті вампір-охоронець, древній стариган-вампір і напіввампірка з людською дівчинкою на спині приземлилися в гущавині лісу. Певніше, це була ніяка не гущавина, а контактний зоопарк. Поява незнайомців викликала у його мешканців жвавий інтерес. Побачивши непроханих гостей, кози і вівці з беканням кинулися до них.

– Нічого собі хащі, – усміхнулася Дака.

– Фу, – пирхнув Ксантор, струшуючи з черевика козячий послід. Він підійшов до охоронця і вхопив того за барки.

– Я вимагаю пояснень! – гаркнув він.

– Ну це і є біндбурзькі хащі, – пробелькотів охоронець.

– Що? Невже міжгалактичний вітер повивіював із твоєї порожньої голови останні залишки мозку? А водоспад де?

– Там…  – охоронець вказав капелюхом на водограй. Вода з нього стікала в спеціальне коритце, звідки пили кози.

– Яким був пустоголовим, нікчемним, жалюгідним ідіотом, таким і залишився! – з презирством вигукнув Ксантор і вибив у Флоксо з рук капелюха.

– Так нечесно, Ксанторе, – заскиглив Флоксо. – Завсіди ти до мене чіпляєшся. Це найкраще, що я зміг знайти. Я ж не винен, що тут немає ні лісу, ні гущавини. Бажання мають збігатися з можливостями! Я теж далеко не завжди отримую те, чого хочеться. Скажи спасибі, що я зміг хоча б дістати магічне полотно. Або ти хочеш все знову споганити?

– Porrokolerox! Цього разу я нічого не споганю, – замотав сивою головою Ксантор, сплюнувши на землю.

Поки Гелена розгублено спостерігала за їхньою сваркою, Дака шукала очима Мурдо. Але його ніде не було.

На душі в Даки стало неспокійно.

– А де ж Мурдо? Я хочу його побачити! Негайно! Якщо його немає, то і нам тут робити нічого!

Почувши ці слова, Ксантор грубо схопив Даку за лікоть.

– Ото вже ні, мила панянко, ви залишитеся тут, – прогарчав він.

Ельвіра і Ксантор

Цього вечора Ельвіра просиділа на терасі довше, ніж зазвичай. Різні думки роїлися у неї в голові. За дочок вона не турбувалася: вони вже вміють постояти за себе. Але так було не завжди. Та і їй самій часом нелегко було перебувати поруч із вампіром. І тут Ельвіра з тремтінням згадала історію з Ксантором.

Відбувалося це чотирнадцять років тому. Якось темної трансільванської ночі Ксантор і його охоронець Флоксо заманили Ельвіру в гущавину лісу. Її ніжну шкіру дряпав терен, десь далеко шумів водоспад. Ксантор намертво схопив Ельвіру за лікоть, поки товстун Флоксо загортав її в якесь полотно, що переливалося різними барвами.

Ельвіра намагалася вирватися і втекти, але всі її зусилля виявилися марними.

– Стій на місці й не зли мене! – гаркнув Ксантор.

– Однаково в тебе нічого не вийде! – погрожувала Ельвіра. – Міхай не залишить мене! От дістанеш від нього.

Вона пручалася як могла, але Флоксо міцно тримав її.

– Замовкни! Porrokolerox! Посвята у вампірську прислугу  – це виключно урочистий обряд. Всього-на-всього один малесенький укусик  – і ти будеш служити мені тисячу років…

Ксантор хижо витріщався на Ельвіру, жадібно вдихаючи запах її волосся.

– Нікому я служити не буду! – вигукнула Ельвіра.

Не звертаючи уваги на її крики, Ксантор затягнув тужливу пісню:

– З гір, шелестячи, спускається струмок. Boi venti donkor kolossos! Хай завиє вовк і засміється найниціший у світі мерзотник! Хай прийде ніч. Хай настане влада Темряви! Lobir wit mrokbel grozliv! Проміняй свободу на темряву! І служи мені тисячу років!

– Ніколи в житті! – протестувала Ельвіра. Але Ксантор був немов у трансі. Він нічого не бачив і не чув.

– Вовче Темряви, wychodoi pompf! Вовче Темряви, закликаю тебе у свідки!

І дійсно, цієї ж миті в лісі завили вовки. Ксантор відхилив голову Ельвіри назад і приготувався вкусити.

– Ні! Відпусти мене! Рятуйте! Міхаю! Рятуйте! – кричала Ельвіра в паніці.

На щастя, Міхай почув галас коханої жінки і поспішив їй на допомогу з цілою ватагою вампірів. З криком «Krawaleri-i-i!» вони напали на Ксантора і Флоксо.

Всього бою Ельвіра не бачила: вона так злякалася, що знепритомніла. Отямилася вона на руках у Міхая, і він заприсягнувся, що більше ніколи не залишить її і завжди дбатиме про неї.

Згадуючи цю клятву, Ельвіра мимоволі усміхнулась. Авжеж, тато Якоба далеко не Ксантор. Проте Міхай всього лише дотримав слова, що дав чотирнадцять років тому, – захистив її.

В атаку!

Діркові ван Комбасту здавалося, що він сидить у засідці вже цілу вічність. Ззовні однак нічого не відбувалося. Деякий час хлопчик, помітно нервуючи, тинявся пероном, потім вмостився на лавці й почав натхненно длубати в носі. Дірк охоче зробив би те саме, але будь-який необережний рух міг його викрити. Нарешті у хлопчика задзвонив мобільний телефон.

– Слухаю, – відповів він на дзвінок.

Мисливець за вампірами нашорошив вуха, намагаючись розібрати, що каже хлопчикові голос у телефоні. «Три недогарки…»  – почулося.

– В зоопарку? – перепитав хлопчик.

«Он воно що!»  – зрадів мисливець на вампірів.

– А що вони там забули? – здивувався хлопчик.

– Вони хочуть зробити з них білугу для пиру, – пояснив голос Сільванії.

Це якась страва, чи що?

– Прислугу для вампірів? – уточнив хлопчик.

«Чудово!»  – радів Дірк ван Комбаст.

– Гаразд, побачимось у зоопарку! – голосно вигукнув хлопчик і, поклавши телефон у кишеню, скочив на свій скейтборд. Розігнавшись і майстерно проїхавши по рейках, він перебрався на інший перон.

Вирішивши повторити цей трюк, Дірк ван Комбаст сів на велосипед і щосили заходився крутити педалі. Велосипед розганявся… швидше… швидше…

– Аа-ай!  – заволав Дірк, звалившись з велосипеда на рейки. – Ой-ой-ой!  – жалібно стогнав він.

Але навіть зараз, коли страшенно боліла рука, зламався велосипед, а хлопчисько давно зник із поля зору, Дірк не занепав духом. Коли точно знаєш, де ховаються вампіри, десять пар іржавих рейок  – не така вже й велика перешкода. Уперед, в атаку!

Місце зустрічі – вхід у зоопарк

Багатостолітня вамп-рок-зірка Мурдо мав погану звичку  – запізнюватися на побачення з фанатками. От і цього вечора він, як і зазвичай, прилетів на місце зустрічі пізніше від призначеного часу. Покружлявши над вокзалом, він приземлився на дах іржавого вагона. Але де ж Дака? Мурдо дістав із кишені старовинний золотий годинник і подивився на циферблат.

– Я був певен на сто відсотків, що вони прийдуть сюди раніше за нас, – здивовано пробурмотів Мурдо і, похитавши головою, поглянув на Карлотту, яка нетерпляче визирала з чобота. Судячи з усього, вона була вкрай засмучена.

***

Коли Лудо під’їхав на скейтборді до головного входу в біндбурзький зоопарк, там уже, знемагаючи від нетерпіння, чекала Сільванія.

– Ну нарешті! – зраділа вона. – Твій дідусь знає, як прогнати вампірів.

– Правда?

– Авжеж, – кивнула Сільванія. – Потрібно верескливо закричати «Кі!», взявши найвищі ноти, на які тільки спроможний.