Рута Богдан - Тримай мене міцно

стільці і наминає щось смачне за обидві щоки. Раптом Богдана відчула вовчий голод. Вона ж зранку нічого не їла. Дівчина схопила свій посуд і помчала до польової кухні.

Густий аромат куліша проник у її ніздрі ще метрів за двадцять. Запашна страва парувала на її тарілці, змушуючи раз у раз опускати носа ближче і вдихати, вдихати… Що ж воно таке гаряче, чорт забирай! Пообпікала собі усього рота. Але ж смачнюще, сил нема яке!

— Смачного!

Тьху ти, ледь не вдавилася… Знову він, от зараза. Богдана проковтнула гарячу жижу і посміхнулася.

— Дякую!

Дивно, вона раніше ніколи не ніяковіла, коли їла в присутності хлопців. Що це з нею? Дурня якась… Дівчина струсонула головою. Каштанові хвилі блиснули міддю у останніх сонячних променях. Очі Данила чомусь стали серйозними. Він перевів погляд на намети.

— Ти вже влаштувалася?

— Ні, поки що тільки вечеряю. А що?

— Якщо потрібна допомога, клич.

— Ну, рюкзак донести я й сама зможу. А взагалі дякую. Якщо шо, покличу.

Вона голосно сьорбала куліш і дивилася йому прямо в очі. Цікаво, довго вона так протримається? Данило підморгнув їй і попрямував до студентів. Богдана полегшено зітхнула. Ну, і хто кого? Добре, потім розберемося. Вона зі смаком облизала ложку і пішла до рукомийника. Сполоснула посуд і рушила до намету, біля якого кинула свій рюкзак.

Одногрупники сиділи на траві, весело обговорюючи сьогоднішній переїзд.

— Ви вже розподілились, хто до якого намету? — запитала Богдана.

Тарас підняв очі.

— Так, приблизно.

— Ну, і куди мене приткнули?

— Зі мною, як завжди, — кивнула Олена і тицьнула пальцем на крайній зліва намет. — Он у тому будемо.

— Добре, — Богдана підняла рюкзак. — Піду занесу речі.

— Окей! Приходь, ще посидимо! — підморгнула Олена і повернулася до розмови.

Богдана покрокувала до намету, зайшла усередину, поклала рюкзак і повернулася до колег. Дівчата весело щебетали про польову кухню, хлопці жартували. Богдана замислено дивилася, як на горизонті тануло маленьке червоне сонце.

— Агов, ти сьогодні якась не така!

Голос Олени змусив Богдану повернутися до реальності.

— Яка це не така? Що за дурня! — весело засміялася дівчина. — То, кажете, з таким кухарем ми через два тижні з ями самостійно вилазити не зможемо? Ну що, організуємо автопідйомник, якось же давні єгиптяни піраміди будували.

— Ага, а хто буде витягувати? Ми ж будемо всі як колобки і у ямі, - запитала Олена.

— А ми керівника попросимо, — сказала Богдана. — Он він який стрункий, а вже ж не перший день тут харчується. І як це йому вдається?

— Мабуть, він заговорений.

— Треба в нього те заклинання дізнатися, то й автопідйомник не знадобиться.

Всі весело засміялися. Богдана спостерігала, як Данило розмовляв із якоюсь cимпатичною чорнявою жінкою. А й дійсно, у нього гарна фігура. Високий, стрункий, міцні руки. І світло-карі очі. Та ну його, задовбав.

Дівчина відвернулася і прислухалася до розмови. Сонце вже зайшло, і було чутно, як цигикають цвіркуни десь зовсім поряд. Спека спала, і нічна степова прохолода нарешті огорнула всіх. Богдана розчинялася у цих дивних нічних звуках, цих казкових нереальних пахощах, і її серце переповнювалося вдячністю за можливість бути тут і зараз, серед цієї дивовижної краси.

* * *

Це неймовірно… Вони персикові… Персикові! Вона ніколи раніше не бачила скель такого кольору… Богдана стояла на тому ж самому місці, звідки вчора роздивлялася долину. Перші промені сонця тільки-но обережно виглянули з-за обрію і тихенько розливали дивовижний відтінок на все, що трапляється на їхньому шляху. Це якась казка. Неймовірний світ. Дівчина завмерла у німому захопленні, боячись поворухнутися і сполохати цю фантастичну мить одкровення.

— Так, вони дуже гарні…

Богдана здригнулася. Та що ж за лихо! Знову він.

— Так, дуже, — стиха промовила дівчина, не відводячи погляду від скель.

Вона продовжувала всмоктувати у себе цю дивовижну красу, назавжди закарбовуючи її у своїй пам’яті.

— Але це не останній ранок у твоєму житті. Ти бачитимеш це ще багато разів, — сказав Данило.

— Кожна мить особлива. Завтра буде вже інша.

Вона широко відкрила очі, прагнучи розчинитися у цій миттєвості щастя. Навіть якщо поряд стоїть цей набридливий завідувач лабораторією.

Коли вона обернулася, щоб іти до табору, його вже не було поряд. Зник, як і не з’являвся. Вона повільно рушила по жовтуватій підсохлій траві до намету.

Археологи вже попрокидались і повиповзали до умивальників і на сніданок. Богдана зайшла по посуд. Її сусідки вже не було в наметі. Дівчина взяла тарілку, ложку, чашку і побрела до польової кухні. Веселий засмаглий кухар роздавав вівсянку. Богдана примостилася на якомусь ящику і вдихнула аромат розварених пластівців. Сюди б грушку або яблучко, таке зелененьке, солодке… Шкода, що немає… Неподалік стояла та симпатична чорнява жінка, що розмовляла з ним учора… А он і він. Знову вона до нього підійшла. Мабуть, якась невідкладна справа.

Богдана заглибилась у споглядання масла у вівсянці, яке повільно тануло і розтікалося по поверхні.

— Ти скоро?

Поряд стояла Олена із чистим посудом.

— Так, уже закінчую, — Богдана запхнула чергову ложку каші до рота.

— Через 15 хвилин треба бути на об’єкті.

— Добре, я встигну!

Олена покрокувала до намету. Богдана проковтнула останню ложку, підхопилася, швидко помила посуд і понеслася за Оленою. Через п'ятнадцять хвилин вона вже стояла біля кургану.

* * *

Вони тут вже тиждень працюють, не покладаючи рук. Може, хоч сьогодні нарешті дориються до чогось путнього. Богдана витерла піт рукавом сорочки. Неподалік копирсався у землі Тарас. Він підняв голову і посміхнувся дівчині. Богдана підморгнула йому і повернула голову в інший бік.

Знову він розмовляє з тією чорнявкою. Цікаво, про що? Дівчина підібрала лопатою великий шмат землі і кинула його на ноші.

— Не може бути! Нарешті! — раптом заволала на весь табір Богдана.

Через секунду вона вже розгрібала руками землю навколо невеличкого предмета, що раптом блиснув під яскравим сонячним промінням жовтогарячим металом. Ось уже видно опуклий край із малюнком на ньому. Це ж чаша! Оце так-так! Нічого собі, отак з першого разу повезло. Який чудовий сьогодні день!

— Ого-го!

Ну хто б сумнівався. Звичайно, прибіг першим. Недарма ж таки завідувач лабораторією. Хіба він таке пропустить.

— А ти як думав! Ми такі!

Богдана із викликом дивилася йому в обличчя. Подивимось, хто кого цього разу.

— Молодець! Тепер давай вивчай знахідку. Вона ж твоя, — сказав Данило.

— Добре, дякую, — в її голосі прозвучало легке здивування.

Дивно, чого це він такий милий сьогодні? А вона так готувалася відповісти. Ну то й добре, прибережемо сили.

Богдана вийняла чашу із землі, обережно обтрусила її і зчистила бруд щіточкою.