Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

— Мої батьки — характерники, — продовжив Северин. — Я з дитинства мріяв про те, як стану одним із вовчих лицарів.

— Зрозуміло, — кивнув Немир, зробивши відповідний запис. — Які твої найслабші сторони, як вважаєш?

— Е-е-е... мабуть, занадто сильно переживаю через помилки. Інколи забагато думаю та сумніваюся.

Немир кивнув і щось записав. Северину було дуже цікаво, що саме, але підглядати за дописами осавули контррозвідки здалося поганою думкою.

— В якому курені ти хотів би служити в майбутньому? — продовжив Немир.

— Серед призначенців. Як мій батько.

— Що, на твою думку, потрібно, аби потрапити до призначенців?

— Досвід у лавах Ордену... Вміння битися, найрізноманітніше... Навички стеження та допиту. Непохитна холоднокровність. Швидкий розум. Блискавична реакція, — перерахував Северин.

Саме так він міг би описати батька.

— На твою думку, ти відповідаєш озвученим вимогам? Окрім досвіду, авжеж.

— Не до кінця. Ні.

Неподалік гримнув постріл. Северин озирнувся: порохова хмарка розвіялася неподалік стовбура Мамаєвого дуба.

— Чи ти маєш кохану дівчину?

— Е-е-е... — питання заскочило зненацька. — Ні. Так. Тобто є одна... Але ми більше року не бачилися... Я не певен, що вона... Її можна назвати... Загалом, усе складно.

— З цим ми закінчили, — Басюга сховав записи і натомість поклав перед Северином великий аркуш із кількома невеликими портретами. — Обери із цих облич найприємніше.

Северин приховав подив, трохи подумав, тицьнув на кругле жіноче лице з заплющеними очима.

— Добре. Тепер найнеприємніше.

Він обрав бороданя з високим лобом і пронизливим поглядом.

— З цими портретами те ж саме, — процедуру повторили, після чого замість портретів з'явилася незрозуміла картина. — Що ти бачиш на цьому малюнку?

— Величезну пляму.

— Це і є пляма, Северине. Твоє завдання — розгледіти щось знайоме в її обрисах. Увімкни уяву.

— Воно мені нагадує маєток за великими воротами...

— Уже краще. А на цьому? — малюнок змінився.

— Яструб у польоті.

— І тут? — новий аркуш.

— Дорога під пагорбом.

Після ще кількох плям Басюга кивнув і сказав:

— Дякую. Я закінчив.

Він зібрав усі малюнки у стосика, обстукав краєчки по столу, зробив кілька дописів дрібними охайними літерами. Северин здивовано перепитав:

— І це все?

— Все тільки починається, — всміхнувся осавула. — Йди далі стежиною. Тебе зустрінуть.

Северин розпрощався та, трохи збитий з пантелику чудернацькою розмовою, рушив до дуба. Не так він собі все уявляв, геть не так.

Дорога тривала недовго. Шлях йому заступив велетень, удвічі більший за джуру. Чоловік, суцільна гора випнутих м'язів, мав пишну гриву сивого волосся і густу сніжну бороду, а за чересом у нього стирчав пірнач.

— Осавула військових Микола Яровий, — пророкотів характерник густим басом і відсалютував шаблею. На мізинці блиснула печатка, вовк із ножем у пащі. — Аби пройти далі, ставай до бою!

Северин назвався, дістав шаблю і хотів було відсалютувати, але потім прикинув власні шанси та скинув сорочку, аби не псувати її пропущеними ударами.

— Северин Чорнововк до бою готовий!

Біля дуба знову пролунав постріл.

— Подивимося, чого тебе навчили, — Яровий, як і Басюга, не звернув на постріл уваги. — Нападай!

У перший удар Северин вклав усю силу і з сумом пересвідчився, що осавула відбив його, майже не напруживши м'язів. Через мить блокувати довелося джурі — шабля застогнала від сили удару осавули, запручалася геть із долоні, рука миттю затерпла до ліктя. Яровий повів нову атаку, Северин на мить розгубився, перекинув шаблю в ліву, не встиг вирішити — ухилятися чи блокувати, і схопив перший удар лезом навскіс, від плеча до стегна.

Від адреналіну він майже не відчув болю — навпаки, зосередився, зібрався та уникнув наступного удару. Яровий бився, як із рівнею, не даруючи жодного шансу, принаймні Северинові так здалося. Блокувати страшні удари осавули було марною справою, і він, подібно до Олекси з барткою, затанцював навколо величезного осавули, ухиляючись від випадів, що легко передбачалися у рухах. Джура зрідка намагався контратакувати, але через кілька марних спроб кинув цей задум та повернувся до глухої оборони. Яровий бачив усі його маневри, ніколи не давав себе надурити, і коли Северин наважився провести дещо божевільний контрвипад, поплатився плазом по спині.

Як добре Захар його не навчав, осавула військових був просто противником вищого щаблю.

Коли Яровий сховав шаблю, піт струмками лив із Северина, а серце, здавалося, стукало у горлі.

— Протримався дві хвилини і пропустив два удари, — виніс вирок Микола, поглянувши на годинник.

Дві хвилини? Йому здалося, що він бився не менше чверті години! Яровий навіть не спітнів, а Северин дихав так часто, ніби ледь не втопився.

— Непогано, — Яровий відклав шаблю та посміхнувся. — Отам стоїть діжка, напийся та приходь до тями.

Серце потроху заспокоїлося, вода остудила тіло, і він нарешті відчув, як боляче набухають синці від пропущених ударів.

— Готовий продовжити? — Северин кивнув. — То йди оно до тієї парочки, відпочинь за розмовою.

Яровий розлігся у траві, поклав шаблю поруч та заплющив очі, насолоджуючись теплим днем. Северин обережно одягнув сорочку, покректав від свіжих синців та пішов далі.

Майже під самим дубом стояв великий стіл із двома чоловіками за ним. Один попри спеку сидів у глибокому каптурі та смалив люльку з довгим чубуком, а другий, сухий та високий, наче криничний лелека, блищав окулярами з товстими скельцями.

— Северин Чорнововк? Я — Орест Панько, осавула скарбничих, — мовив лелека. На його персні позаду вовка височів дуб. Часу на зайві розмови він не витрачав: — Почнемо з латини. Прочитай-но вголос із Біблії...

Зі стосів різноманітних книг, тек, газет, цидулок та паперів Орест витягнув Новий Заповіт та розкрив книгу Екклезіаста. Северин зачитав уривок про те, що під сонцем немає нічого