Артур Сіренко - Нотатки відлюдника, Артур Сіренко

Після закінчення військового училища служба у нього не складалася через надмірне захоплення хмільними напоями. Товариші по службі називали навіть його не Захарушкою, а Бухарушкою, не Дурачком, а Синячком. Так би він, може, й спився б потихеньку, лишився б Бухарушкою Синячком, якби не сталася війна. Правити Лугандонією і командувати військом цієї країни – досі небаченої, відправив його без зайвих розмов його покровитель - Вальдемар Дорогін, що наказав своїм підлеглим: «Знайдіть мені терміново якогось відчайдушного офіцера командувати Лугaндонією!» Захарушка якраз у п’яному вигляді тинявся на плацу, його взяли під білі ручки і посадили в броньований «Мерседес», і повезли до новоствореної Лугaндонії. Сам Захарушка з жахом думав, що його везуть чи то на гауптвахту, чи то на розстріл, та й інші дивилися йому вслід з жалем, думаючи, що очікує його страта. Але зрозумівши у чому справа, він швидко прийняв у солдатів Лугaндонії присягу на вірність і пообіцяв кожному ящик горілки.

Утвердившись біля керма влади він рано виявив свою люту вдачу. Коли до нього підводили заарештованого чи полоненого він просто тицяв у нього пальцем і кричав: «Ти маєш померти!» Багатьох ув’язнених і полонених він катував особисто, а коли хтось не витримуючи мук, просив нарешті: «Убийте мене!», щоб покласти край стражданням, Захарушка вигукував: «Я тобі ще не пробачив!» На стратах він бував особисто і вимагав: «Убивайте його повільно, нехай відчуває, що вмирає!» Якось секретар доповів йому, що народ Лугaндонії його ненавидить, на що Захарушка Дурачок відповів: «Нехай ненавидять, аби боялися!» Таланту воєначальника і полководця він не мав: часом посилав він солдатів на вірну і безглузду смерть. Хоча до солдатів на публіці він ставився ласкаво – називав їх не «воїни», а м’якше – «соратники». Якось він послав черговий батальйон на вірну смерть, солдати прощалися з ним криками: «Ті, що йдуть на смерть, вітають тебе, командире!». Він вигукнув: «А може і ні!» Тоді солдати відмовилися йти у бій, мотивуючи це тим, що вождь Лугaндонії наказ скасував. Йому довелося мало не на колінах особисто просити солдатів йти в останню атаку.

Любив він особисто правити суд і військовий трибунал, хоча в справах судових проявив крайню дурість. Якось у суді йшлося про підробку заповіту, хтось із зали вигукнув: «Та за це треба руки відрубати!» Тоді він наказав принести плаху і покликати ката. На теренах державного діяча він частіше викликав подив або навіть сміх, ніж розуміння. Так, він видав окремий указ, який забороняв випускати вітри під час урочистих обідів та під час урочистостей з нагоди державних свят. Всі йому дорікали щодо його обмеженого розуму і навіть тупості, але це не зовсім так: у юності науками він старанно займався, особливо історією КПРС, а в зрілому віці написав він навіть книгу «Історія удмуртів». Але під час презентації книги стався конфуз: коли Захарушка читав обрані розділи з книги на публічних зборах, під кимось із присутніх зламався стілець і той із гуркотом впав. Це викликало не лише сміх у залі, а й сміх самого доповідача, і він не міг читати далі, весь час згадував падіння цього слухача та заливався сміхом. 

Видовища для народу він влаштовував різні: особливо любив влаштовувати військові паради. Для депутатів Верховної Ради Лугaндонії він виділив окремі глядацькі місця, щоб не бентежити народ. Бенкети він влаштовував часті та багаті, запросивши якнайбільше своїх нових друзів. У прикмети та забобони він не вірив. Навіть коли, приїхавши до Лугaндонії, він, виходячи з броньованого «Мерседеса» впав, він обернув цей зловісний знак на жарт: «Ти в моїх руках, Лугaндоніє!» Вирували в його душі постійні підозри і страх. Навіть у перші дні правління, коли ще не проявилися його жорстокість і люта вдача, і багато хто в Лугaндонії на нього дивилися з надією, він з’являвся на публіці тільки в оточенні до зубів озброєних головорізів. Якщо й допускав когось до себе на нараду або для бесіди, то тільки після ретельного обшуку. А хибна чутка про якусь змову привела його в такий жах, що він і справді хотів зректися влади.

Схильний він був до ганебної хтивості і розпусти, як щодо жінок, так і щодо людей чоловічої статі. Жадання його часом переходило всі межі пристойності. Так у своїй резиденції він мав особливі таємні кімнати, де перед ним злягалися по троє молоді люди обох статей, підігріваючи його пристрасть, що згасала з роками. Пристрастю він палав навіть до хлопчиків найніжнішого віку. Так, під час святкування Дня Лугaндонії його вразив вигляд двох піонерів, які несли прапор. Він одразу завів їх за трибуни і розбестив. А коли вони почали дорікати один одному в розпусті, наказав переламати їм ноги.

За часів його правління народ Лугaндонії та армія цієї країни страждали від безпробудного пияцтва. Він вирішив пияцтво в Лугaндонії викорінити: виноградники вирубати, самогоноваріння заборонити, самогонні апарати конфіскувати. Але цей указ до кінця втілити в життя він не наважився. У народі ці заходи викликали обурення, з’явилися навіть листи зі віршами:

                 «Як не гризи виноградник, козел,
                   А вина іще стане - для заклання,
                   Коли в жертву тебе принесуть!

З Юзівки – столиці Лугaндонії Захарушка Дурачок вигнав філософів, мімів, коміків, фізиків, вважаючи їхнє мистецтво шкідливим для народу, а також вигнав іудеїв, зороастрійців та інших прибічників різних забобонів. З різних мистецтв, крім кіно, він любив народні казки і навіть тримав при собі колишнього професора, що розповідав і тлумачив йому казки. Йому він любив докучати різними питаннями: «А як звали внучку діда Мазая? А яке було дівоче прізвище бабки, яка спекла колобка?» Та інші питання, на які професор знаходив відповіді насилу.