Марк Аврелій Антонін - Наодинці з собою

би гідний хвали той, хто подає себе від цього незалежним. Та й якби воно було добром, — той, хто в цьому відстає, не був би добрим; а проте що більше хтось цього або чогось подібного позбавляється чи навіть просто терпить, що його чогось такого позбавили, — то більше він є добрий.

16. Які речі часто уявлятимеш — такими будуть і твої думки, адже душа просякає уявленнями. Тож ненастанно просочуй її уявленнями на зразок ось цього: де дано жити — там дано жити добре; а якщо дано жити при дворі — то й при дворі дано добре жити{207}. Або, знову, ось цього: для чого створено кожну річ, до того вона й прямує; а до чого прямує — в тому її мета; а в чому мета — в тому і догідність, і благо кожної речі; тож для розумної істоти благо — це суспільство, адже давно доведено, що ми народжені для суспільства{208} — бо хіба ж не ясно, що гірше існує задля ліпшого, а ліпше — задля собі подібного?{209} Але ж те, що живе, ліпше від неживого, а розумне — від того, що просто живе.

17. Гнатися за неможливим — божевілля; але ж для негідника неможливо чинити якось інакше.

18. Нікому ніколи не припаде того, чого він од природи не міг би знести{210}. Буває, що комусь іншому припаде те саме, що й тобі; однак він, чи то не відаючи, що йому припало, чи то виставляючи напоказ свою великодушність, стоїть непохитно і зостає незгіршеним. Але хіба ж то не чудасія — щоб невідання й догоджання юрбі були сильніші за розуміння?{211}

19. Самі собою речі ні на дещицю не торкають душі: не мають до неї доступу, не можуть її навернути чи зворушити. А вона і сама себе навертає, і сама себе зворушує, і яке судження сама собі ухвалить — такими й робляться посталі перед нею речі.

20. Оскільки маємо чинити людям добро і бути до них поблажливими, остільки людина — найближча нам істота; але оскільки дехто з людей стає на заваді у близьких мені справах, остільки людина стає для мене однією з обоятних речей — нарівні з сонцем, вітром чи звіриною: діянню ці речі ще можуть перешкодити, але завдяки засторозі й приверненню вони не є жодною перешкодою для мого устремління й налаштування. Адже думка привертає всяку перепону в діянні на свій бік і ставить її на чолі цього діяння; і те, що стримувало дію, починає тій дії сприяти, а все, що заступало дорогу, — починає сприяти в дорозі.

21. Шануй оте найкраще у Всесвіті, яке з усього користає і над усім стоїть{212}. Подібно, шануй і найкраще з того, що в тобі{213}; а воно споріднене з тим першим, бо й усередині тебе з усього користає, і твоє життя перебуває в його урядженні.

22. Те, що не шкодить громаді, не зашкодить і громадянинові. Застосовуй це правило щоразу, як тобі уявиться шкода. Якщо це громаді не шкодить, то й мені не завдано шкоди; а якщо зазнала шкоди громада, то не на шкідника треба гніватися: у чомусь був недогляд.

23. Щоразу бери до серця те, як хутко проноситься повз нас і забирається геть і суще, і те, що стається. Адже й єство, мов та ріка, — у невпинній течії, і діяння — у ненастанному перетворенні, і причини — у незліченних зворотах, і ледве чи є щось сталого; а ще ось — безкрай минулого і безодня майбутнього, де все щезає. То чи не глупота — посеред усього цього надиматися, помикатися, нарікати: наче тому, що нас дратує, дано якийсь час, наче воно надовго?

24. Пам'ятай про ціле єство, до якого ти на дещицю причетний; і про цілу вічність, із якої тобі виділено короткий і миттєвий проміжок; і про долю — скільки там у ній твоєї частки?

25. Хтось у чомусь щодо мене хибить? От він нехай і глядить: це його налаштування, його діяння. Я ж маю те, чого в мені хоче спільна природа, і чиню те, що моя власна природа хоче, щоб я чинив.

26. Нехай жодні відрухи плоті — чи то рівні, чи нерівні — не відвертають керівної і панівної частки твоєї душі; нехай вона з ними не лигається, а натомість хай окреслює сама себе і обмежує ці пристрасті властивими для них частинами тіла. Та коли якесь співстраждання таки накине їх думці — у тілі ж бо все поєднано, — тоді вже не варто й намагатися йти наперекір відчуттям, адже вони природні; але керівна частка не має докидати свого визнання — чи це добре, чи, навпаки, зле.

27. Живи з богами. А з богами живе той, хто ненастанно їм показує, що його душі до вподоби уділене їй, і що вона робить усе, чого бажає геній — та часточка Зевса, яку він сам кожному дав у заступники й провідники. Це — ум і розум.

28. Ти гніваєшся, коли від когось смердить? Гніваєшся, коли йому тхне з рота? Що ж він удіє? Такий уже в нього рот, такі пахви: саме так від них мусить нести. — Але ж людина має розум і могла б, застановившись, додуматися, у чому її переступ! — Чудово! То, отже, й ти маєш розум, а тому своїм розумним налаштуванням — розворушуй і налаштування тієї людини: показуй, напімнюй; якщо прислухатиметься — вилікуєш її, і не треба буде гніватися.

Ні не трагік, ні не повія{214}.

29. Яким ти собі мислиш життя після свого відходу — так тобі вільно жити й тут{215}; якщо ж не даватимуть — тоді вже йди з життя, але не так, наче зазнав чогось злого. Трохи диму — і відійду{216}: скільки там того діла? Але наразі, доки мене ще ніщо не підганяє, зостаю вільним, і ніхто мені не заборонить робити, що хочу; а хочу я того, що природне для розумної і суспільної істоти.

30. Ум Цілого — суспільний: це ж воно вчинило так, що гірші речі є задля кращих, а кращі — гармонійно між собою прилаштовані. Бачиш, як те підпорядковано, а це — навзаєм упорядковано; як кожному вділено по заслузі, а все, що найліпше, — зведено докупи в однодумстві?

31. Як ти досі ставився до богів, до батьків, до братів, до жінки, до дітей, до вчителів, до виховників, до друзів, до