Теодор Драйзер - Титан, Теодор Драйзер

двадцять тисяч доларів за кожен голос, поданий на його користь. Це для початку. Надалі, якщо знадобиться, він мав намір підняти ціну до двадцяти п’яти і навіть до тридцяти тисяч і довести загальну суму, асигновану ним на хабарі, приблизно до півтора мільйона. І все ж ця винагорода була дуже невелика порівняно зі зиском, який обіцяла йому жадана угода. Депутатові Балленберґу — одному з найнадійніших поплічників Френка — було доручено внести проект на розгляд муніципальної ради та передати секретарю ради для оприлюднення. Після цього інший ковпервудівський посіпака мав рекомендувати цей проект об’єднаному комітету з благоустрою вулиць і проспектів, що складається з тридцяти чотирьох осіб — членів інших постійних комітетів. Цьому комітету належало впродовж тижня розглянути проект на відкритому засіданні в головній залі засідань муніципалітету. Френк сподівався заразити своєю зухвалою самовпевненістю своїх поплічників і влити в них відвагу, необхідну для майбутнього випробування, що обіцяло бути вельми серйозним. Депутатам уже доводилося витримувати справжню облогу — на мітингах у виборчих округах, у клубах, навіть у себе вдома. Вони отримували цілі гори листів — образливих і непристойних.

Сусіди не давали їм проходу, діточок їхніх дражнили на вулиці. Священики писали їм довгі послання — застерігали та погрожували карами небесними. Часописи стежили за кожним кроком депутатів і практично щодня друкували нові викриття. Сам мер, загартований в інтригах політикан, знервований розбурханою боротьбою та наближенням ще грандіознішої битви, відчуваючи в своїх руках могутню зброю — страх, не вагаючись, закликав до найкрутіших заходів.

— Чекайте, поки проект не буде переданий на розгляд, — заявив він своїм прихильникам на нараді, скликаній у великій концертній залі.

Кілька тисяч людей зібралися тут, аби вирішити, як слід діяти проти ворохобників із муніципальної ради.

— Наскільки я розумію, ми загнали пана Ковпервуда в глухий кут. Коли його проект буде представлений на розгляд, він цілих два тижні не зможе нічого вдіяти, а ми в цей час маємо створити комітет охорони громадських інтересів, скликати мітинги по всіх округах, організувати бойові демонстрації протесту. В ніч із неділі на понеділок — тобто напередодні публічного обговорення проекту — ми скличемо грандіозний масовий мітинг і водночас — мітинги по всіх округах. Кажу вам, джентльмени, що в муніципальній раді знайдеться, я впевнений, достатньо чесних людей, котрі не дозволять ковпервудівській зграї протягнути проект усупереч моєму вето, але ми до цього справу доводити не будемо. Ніколи не можна знати, на що можуть наважитися ті чи інші негідники, побачивши перед очима жирний шмат у двадцять-тридцять тисяч доларів. Більшість із них, навіть за найнечуванішої удачі, за все своє життя не зуміють нагарбати хоча б половину цієї суми. До того ж вони й не сподіваються на обрання вдруге. З них досить і одного разу. За їхньою спиною вже стоять інші, також спраглі сунути своє рило в годівницю. Ідіть у ваші округи та райони й організуйте мітинги. Покличте до себе обраних вами депутатів. Не давайте їм утекти, не дозволяйте їм морочити вам голову, прикриваючись гучними фразами щодо свободи особистості й усіляких там прав і обов’язків посадових осіб. Не вмовляйте їх, погрожуйте. Добром від цих мерзотників нічого не доб’єшся. Хапайте їх за горло, і коли вам удасться вирвати у них обіцянку не давати концесії Ковпервудові, стійте напоготові з міцною мотузкою в руках, щоб жоден із них не посмів відступитися від свого слова. Я — не прихильник насильницьких методів, але зараз нічого іншого не залишається. Наш супротивник озброєний до зубів і будь-якої миті готовий перейти в наступ. Він тільки й чекає, щоб ми зазівалися. Тож нехай чекає і не дочекається. Будьте напоготові. Боріться. Я — ваш мер і готовий допомогти вам усім, чим можу, але один у полі — не воїн, а право вето — моя єдина, і доволі жалюгідна, зброя. Ви маєте допомогти мені для того, щоб я міг допомогти вам. Ви повинні стояти за мене, а я буду стояти за вас.

Тепер уявіть безвихідне становище, в якому опинився один депутат на прізвище Пінський, прибувши в клуб свого виборчого округу, чотирнадцятого демократичного, наступного вечора після внесення проекту в муніципалітет. Червонопикий, пухкий, кулястий, в циліндрі та довгому чорному сюртуку, пан Пінський хоч і виглядав вельми представницьки, але був явно не в своїй тарілці, позаяк і сусіди, і ділові його друзі вже давно не давали йому спокою. У клуб пана Пінського пригнали погрозами — його ще можуть змусити відповідати за всі злодіяння та злочини, які він задумав. Майже всі депутати — хабарники та злочинці. Це стало вже загальним переконанням, і на цьому ґрунті об’єдналися прихильники всіх партій, на якийсь час забувши про ворожнечу. Не було більше демократів і республіканців, тільки «ковпервудівці» й «антиковпервудівці», — останніх була переважна більшість. На жаль для пана Пінського, він потрапив у число жертв, названих «Тренскриптом», «Інкваєрером» і «Кронікл», і він мав одним із перших звітувати своїм виборцям.

Пан Пінський — єврей по батькові й американець по матері — народився і виріс у межах чотирнадцятого виборчого округу і розмовляв із характерним американським акцентом. Він був рудоволосий, невисокого зросту, але і не занадто малий, проникливий, блукливий погляд і ввічливі, улесливі манери відразу викривали в ньому пройдисвіта. Зараз пан Пінський мав якийсь войовничо-кострубатий і разом із тим розгублений вигляд, бо був доправлений сюди проти власної волі. Погляд його маслянистих поросячих очей був вперто і невідворотно прикутий до чарівного видива: тридцять тисяч доларів! Але його оточувала буйна, криклива юрба, вона загрожувала відняти у нього цю кругленьку суму, на яку він — так йому здавалося — мав уже незаперечні права.

Ця спокуса відбувалася у вузькій довгій залі, тьмяно освітленій п’ятьма дворогими газовими ріжками, що звисали з низької стелі, і спортивними та лотерейними афішами, що красувалися розклеєними на брудних, давно не білених стінах. Особливо впадали в очі строкаті оголошення, що сповіщали про те, що товариство «Веселе дозвілля», очолюване паном Пінським, влаштовує бал. Сам пан Пінський стояв на невисокій естраді в глибині зали, оточений двома-трьома десятками своїх більш-менш надійних соратників. Багряні, розпашілі обличчя їхні видавали хвилювання. Всі ці джентльмени були в чорних сюртуках або в своїх найкращих недільних костюмах, всі трималися напоготові, зухвало і всі при цьому неабияк страхалися. Пан Пінський навіть прихопив із собою пістолет. Промова мера, в якій згадувалися рушниці, мотузки, барабани, бойові демонстрації і таке інше, облетіла все Чикаґо, і населення, як видно, було не проти влаштувати собі веселе вуличне свято, яке могло б увінчатися такою приємною та захопливою