Герман Мелвілл - Мобі Дік, Герман Мелвілл

Треба спустити грот-марса-рею, сер. Марса-фал зовсім ослаб, і завітряний топенант ось-ось лусне. Спустити, капітане?

- Нічого не спускати. Підв’яжіть. Якби я мав трюмселі, я б їх підняв.

- Сер!.. Ради бога, сер!

- Ну?

- Якорі розхиталися, сер. Може, підняти на палубу?

- Нічого не спускайте, нічого не займайте, тільки підв'язуйте. Вітер міцнішає, але моєї висоти він іще не досяг. Ідіть і виконуйте, що сказано. Кат би його взяв! Він має мене за згорбатілого шкіпера якогось побережного тендера. Спускати грот-марса-рею? Сто чортів! Найвищі щогли робляться для найсильніших вітрів, а моя щогла сягає клотиком аж під летючі хмари. Чи й я маю спустити оцей клотик, що в мене на в’язах? О, тільки боягузи під час бурі спускають свої клотики, де в них мозок. Що це за гуркіт там, нагорі? Я б подумав, ніби це щось грізне, коли б не знав, що й з кольок у животі буває багато гуркоту. О, треба ліків, треба ліків!

 

121
ПІВНІЧ. БІЛЯ ФАЛЬШБОРТА НА БАКУ

 

(Стаб і Фласк сидять верхи на фальшборті й підв’язують міцніше якорі, що висять за бортом).

 

 

- Ні, Стаб, можеш товкти цей вузол, скільки тобі заманеться, але того, що ти оце сказав, у мене не втовчеш. І чи давно ти думав зовсім навпаки? Хіба ти не казав, що той корабель, на котрому плаває Ахав, мав би платити за страхування більші внески, так наче з корми він навантажений барильцями пороху, а з носа - сірниками? Стривай, стривай: казав чи ні?

- Ну, нехай казав. То й що? Хіба я тепер той самий, що був тоді? На мені вже чимало м’яса обновилось, то чому я не міг змінити думку? А крім того, хай навіть справді ми навантажені барильцями пороху з корми, а сірниками з носа: як у дідька сірники можуть загорітись в оцих бризках, що до кісток промочують? У тебе, хлопчику, чуприна - як вогонь, але й ти б зараз не загорівся. Обтріпнися; ти ж - як той Водолій, Фласк, із твого коміра можна глек води націдити. Хіба ти не знаєш, що на додатковий ризик Морська страхова компанія має додаткові гарантії? Тут тобі й пожежні крани, Фласк. Та послухай знов, і я тобі ще одне розкажу. Насамперед зніми ногу з головки цього якоря, щоб я міг протягти линву. А тепер слухай. Яка це така велика різниця - держати в руці кінець громовідводу під час бурі чи стояти під щоглою, на якій зовсім нема громовідводу? Невже ти не розумієш, дубова твоя голова, що тому, хто держить громовідвід, нічого не може статися, поки грім не вдарить спершу в щоглу? То про що ж ти балакаєш? Громовідводи є хіба на одному кораблі з сотні, і, на мою дурну думку, Ахав - як і всі ми - був тоді не в більшій небезпеці, ніж усі моряки на десятьох тисячах суден, що борознять зараз океани. Ти, Льодоламе, мабуть, хотів би, щоб усі люди на світі носили маленький громовідводик на капелюсі, як ото офіцери національної гвардії носять шпичасту пір’їну, а ззаду щоб тяглася дротина, мов шарф. Чого ти не хочеш мати розум, Фласк? Це ж так легко - мати розум. Кожен, хто хоч трохи вміє дивитись очима, може мати розум.

- Не знаю, Стаб. Часом воно буває не так легко.

- Авжеж, коли тебе промочить наскрізь, тоді важко мати розум, це правда. А мене оці бризки вже промочили наскрізь. Та дарма: бери отой кінець і протягуй. Здається мені, наче ми так ці якорі ув'язуємо, ніби їх уже ніколи не збираються вживати. Принайтовлювати оці два якорі, Фласк, це так, наче зв’язувати людині руки за спиною. А які в них ручиська розкішні, подивися! Оце-то залізні кулаки, га? Вже як ухоплять, то не пустять! Цікаво мені, Фласк: чи й наша Земля десь заякорена? Коли так, то, певне, на страх якій довжелезній линві. Ану, постукай ще по оцьому вузлу, та й готово. Ну, от ми й на палубі… Що може бути приємнішого? Хіба що зійти на берег. Чуєш, викрути мені поли бушлата, гаразд? Дякую. Люди сміються з фраків, але як на мене, то в морі під час шторму тільки фрак і носити. У нього фалди звужуються донизу, і по них добре вода стікатиме, розумієш? Так само й трикутні капелюхи: ріжки крисів були б як ринви. Не хочу я більше й знати куцих бушлатів та зюйдвесток: давай мені фрак і касторового капелюха! Гей! Ф’ю! Полетіла моя зюйдвестка за борт. Боже, боже, як це з твого неба віє такий нечемний вітер! Ох і паскудна ж ніч, братку…

 

122
ОПІВНОЧІ НА ЩОГЛІ.- ГРІМ І БЛИСКАВКА

 

 

(Грот-марса-рея. Тештіго ув’язує її новою линвою).

 

 

- Бум-бум-бум!.. Годі вже там гриміти! Забагато грому тут, нагорі. Яке пуття з цього грому? Бум-бум-бум!.. Не треба нам грому, нам треба рому! Дайте нам по чарці рому. Бум-бум-бум!..

 

123
МУШКЕТ

 

 

Під час найлютіших поривів тайфуну стерничого, що стояв біля кістяного румпеля «Пеквода», кілька разів збивало з ніг і жбурляло на палубу спазматичними ривками того румпеля, хоча він був закріплений страхувальними талями; адже закріплювати дуже туго не можна, румпель повинен мати якусь волю.

В такий сильний шторм, коли вітер жбурляє судно, ніби м’ячика, побачити, як компасна стрілка часом крутиться дзигою,- невелике диво. Так було й на «Пекводі»: майже за кожним поштовхом стерничий бачив, як швидко стрілки крутяться разом із картушкою; мало хто може дивитись на те без якогось незвичного хвилювання.

Минуло кілька годин після півночі, і тайфун ущух настільки, що завдяки нелюдським зусиллям Старбака і Стаба - один порався на носі, другий на кормі корабля - пошарпані рештки клівера, фор-і грот-марселя позрізувано з рей, і їх понесло за вітром, наче пір’я, яке інколи губить альбатрос у бурю.

На їхнє місце підняли нові вітрила, зарифивши їх, а позаду грот-щогли поставили штормовий трисель, і судно знов більш-менш набрало здатності триматись на курсі. Стерничому знов було задано курс - поки що - ост-зюйд-ост, і він, скільки змога, витримував його. Бо, поки лютував тайфун, стернували, тільки