Герман Мелвілл - Мобі Дік, Герман Мелвілл

рею, але, вгледівши сяйво, збились у купу й застигли, вражені, гойдаючись маятником, ніби рій задубілих ос на гілочці садового дерева. Інші заклякли на палубі в різних позах, наче оті кістяки в Геркуланумі - хто стоячи, хто в ході, хто в бігу. Але очі всіх були звернені вгору.

- Так, так, матроси! - вигукнув Ахав.- Дивіться, дивіться! І затямте: цей білий вогонь освітлює нам дорогу до Білого Кита! Подайте-но мені отой дріт громовідводу з грот-щогли: я хочу, відчути його пульс і влити в нього свій! Кров за вогонь! Отак!

А тоді обернувся і, міцно стискаючи в лівій руці останню ланку громовідводу, зіперся ногою на парса. Втупивши погляд угору, високо піднісши праву руку, він стояв, випростаний перед високою трійцею тризубих вогників.

- О ясний дух ясного вогню, тобі я колись поклонявся в морі, як у давнину поклонялися перси, і ти в цьому священнодійстві так обпалив мене, що я й досі ношу на собі твій знак. Тепер я знаю тебе, ясний дух, і знаю, що по-справжньому вшанувати тебе можна тільки викликом. Ніяка любов, ніяка шаноба не власкавить тебе, і навіть за ненависть ти можеш тільки вбити. І всіх убиваєш. Але нині перед тобою стоїть не безстрашний дурень. Ось я держу в руці твою безмовну, розлиту всюди силу, але до останнього віддиху мого ураганного життя боротимусь із її деспотичною і все ж не цілковитою владою наді мною. Серед уособленої безособовості тут стоїть перед тобою особистість! І хай я не більший від точки, і хоч би звідки я з’явився, і хоч би куди прямував, та поки я живу на цій землі, в мені живе царствена особистість і відчуває свої монарші права. Але війна - це страждання, а ненависть - це горе. Явись у наймізернішій подобі любові, і я впаду перед тобою на коліна й цілуватиму тебе; та в найвищій подобі явись просто надприродною силою, і хоч би ти посилав уперед цілі флоти світів із повним їхнім вантажем, тут ти стрінеш такого, що лишиться байдужим. О ясний духу, зі свого вогню ти сотворив мене, і, як справжній син вогню, я верну його тобі зі своїм віддихом.

(Несподівано знову спалахують одна за одною блискавки; дев’ять вогників миттю виростають утричі. Ахав, як і всі, заплющує очі й сильно притискає їх правою долонею).

- Я держу в руці твою безмовну, розлиту всюди силу; адже я сказав це? І ти не вирвав її з моєї руки, та й я не випущу цього дроту. Ти можеш засліпити; але я помацки піду далі. Ти можеш спалити; але я тоді існуватиму як попіл. Прийми данину шаноби від оцих бідних очей та руки, що затуляє їх. Я не прийняв би її. Блискавка пронизує мій череп, мої очі болять і болять, і весь мій змордований мозок наче котиться разом із стятою головою по камінню. Ой, ой! Та й наосліп я говоритиму до тебе. І хай навіть світлом єси, та вилітаєш із темряви, а я - темрява, та вилітаю зі світла, вилітаю з тебе! Стріли вже не летять; може, розплющити очі? Бачу чи не бачу? Он горять вогні? О великодушний! Тепер я пишаюся своїм родоводом. Але ж ти тільки мій вогненний батько, а своєї ласкавої матері я не знаю. О жорстокий! Що ти з нею зробив? Ось у чому моя загадка, але твоя - більша. Ти не знаєш, як з’явився на світ, і тому називаєш себе неродженим; ти, безперечно, не знаєш, із чого почався, і тому називаєш себе безначальним. А я знаю про себе те, чого не знаєш про себе й ти, о всемогутній. Над тобою, о ясний духу, є ще щось неявленне, і для нього вся твоя вічність - тільки година, а вся твоя творча сила - тільки ремесло. Крізь тебе, крізь твоє полум’яне єство, мої обпечені очі млисто добачають його. О безрідний вогонь, о споконвічний самітнику, і ти маєш свою загадку, якої не можеш розповісти нікому, і своє горе, не поділене ні з ким. І знов у цій гордій муці я вгадую свого батька. Стрибай! Стрибай вище й лижи небо! Я стрибаю з тобою! Я горю з тобою! Я зжився б із тобою, і своїм викликом я молюся тобі!

- Човен! Човен! - гукнув Старбак.- Глянь на свій човен, капітане!

Ахавів гарпун - отой, скований у Пертовій кузні,- лежав міцно прив’язаний на високих розсішках у вельботі, вистромляючись уперед понад його носом; та сама хвиля, що проломила днище вельбота, зірвала з леза нещільно насаджені піхви, і тепер на сталевому вістрі світився блідий роздвоєний горизонтальний вогник. Той тихий вогник скидався на зміїний язик, і Старбак ухопив Ахава за плече:

- Сам бог, сам бог проти тебе, капітане! Отямся! Це нещасливе плавання, воно погано почалось і погано минає. Давай повернемо реї, поки можна, капітане, й скористаємось попутним вітром. Вернімось додому, щоб вирушити в щасливіший рейс!

Почувши Старбакові слова, охоплені панікою матроси зразу кинулися до брасів, хоч на щоглах не було жодного вітрила. Якусь хвилину вони наче були під владою тих самих думок, що й у переляканого помічника, і вже зняли бунтівливий крик. Та Ахав, з брязкотом кинувши кінець громовідводу на палубу, схопив полум’яний гарпун і змахнув ним над їхніми головами, як смолоскипом, присягаючися, що простромить першого матроса, котрий доторкнеться до браса. Всі скам’яніли, глянувши на нього, а ще дужче вжахнуло їх вогненне вістря в його руці, і матроси в страху сахнулися назад. А капітан заговорив знову:

- Ви, як і я, присягались убити Білого Кита, і ця присяга зв’язує вас, як і мене. А старий Ахав зв’язаний нею весь - серцем, душею, тілом і життям. А щоб ви знали, в якому ритмі б’ється його серце, я зараз погашу останній страх. Ось!

І він, дмухнувши з усієї сили, справді погасив вогник.

Як під час урагану, що пустошить рівнину, люди втікають від самотнього велетня-береста, бо сама його висота й міць накликають ще більшу небезпеку, притягуючи блискавки, так і по цих останніх Ахавових словах багато матросів, сповнені смертельного жаху, відбігли далі від нього.

 

120
ПАЛУБА ПЕРЕД КІНЦЕМ ПЕРШОЇ НІЧНОЇ ВАХТИ

 

 

(Ахав стоїть за кермом. До нього підходить Старбак).

 

 

-