Тарас Григорович Шевченко - Перлини української класики

– Що хочеш робити?

– Ось тут його! На отсей гак. Неначе сам повісився.

І оба підняли Вагмана, потім Шварц зав’язав оба кінці шнура за гак, вбитий високо в стіні – колись там висів великий образ – і, підтягнувши тіло догори, пустили його висіти. Вагман ще трепав хвилю ногами, потім голова звісилася на груди – було по нім.

– А тепер живо, за грішми! Чи двері замкнені?

– Ні! – шепнув з переляком Шнадельський, бачачи, що вони відчинені нарозстіж.

– Замкни!

Поки Шнадельський замикав двері, Шварц перешукував Вагманові кишені, щоб знайти ключі від вертгеймівки. Знайшовши ключі, він відімкнув касу. Гроші лежали на купі – банкноти, золоті й срібні монети – чистих 50 000, нині одержаних Вагманом від Кшивотульського. Шварц загарбав їх у невеличкий мішечок, що лежав тут же в касі, і встромив до кишені.

– Буде з нас! – мовив радісно.

– А більше готівки нема? – питав Шнадельський, переглядаючи ще шухляду бюрка.

– Нема. Векслі, скрипти – чорт бери, се не для нас. Ходімо!

І оба вийшли. Виходячи, вони замкнули на ключ двері Вагманової комнати, а ключ вкинули назад досередини, відхиливши силою долішню половину не дуже солідних дверей. Потім вийшли з сіней на вулицю, де в тій хвилі не було нікого. Надворі падав густий сніг; високо над містом у верхів’ях дерев гудів вітер. Місто дрімало.

– Куди тепер? – питав Шнадельський, цокочучи зубами зо страху.

– Ходімо до шинку, до нашого товариства! – мовив Шварц.

– До них? Ні, не можу. Я ввесь трясуся. На мені, певно, лиця нема. Зараз пізнають.

– Тьху! М’якушка з тебе! – мовив Шварц. – Ну, про мене, то лишися на вулиці! Я зайду сам. Конче треба, щоб нас тепер бачили в шинку. Се відверне від нас підозріння, бодай на перший час.

І вони пішли вулицею, бродячи в глибокім снігу, яким за сей вечір покрилася земля. Перед шинком Шнадельський лишився сам надворі, а Шварц увійшов досередини.

– Пан Стальський тут? – запитав він шинкаря.

– Нема. Ось перед хвилею вийшов з панами.

– Ну, та й поквапився. А я за ними шукаю.

– Пішов додому. Можуть пан іще догонити його.

В тій хвилі, озирнувшися, Шварц побачив Барана, що куняв за недопитою гальбою пива. Він приступив до нього і, потермосивши його за плече, крикнув:

– Гей, Баране! Вставай!

– Га! – крикнув крізь сон Баран і почав протирати очі.

– Ти тут спиш? Хіба тут тобі місце спати? Вставай, додому!

– А хіба що? – спросоння запитав Баран.

– Пора тарабанити по місті. Ти забув? – жартував Шварц.

– Тарабанити? Ага-га! А я й забув. Добре, добре.

І, чухаючися в потилицю, він рушив із шинку. Шварц зареготався.

– Ще справді готов послухати та тарабанити! – промовив весело, обертаючись до шинкаря. – А в такім разі ще пан комісар мене засудить на кару, що я намовив його.

– Га-га-га! – сміявся шинкар. – А я посвідчу, що так і справді було.

Шварц, і собі ж засміявшися і побажавши шинкареві доброї ночі, вийшов на вулицю.

Шнадельський стояв на вулиці і голосно дзвонив зубами.

– Що, тобі ще не ліпше? – шептав до нього Шварц.

– Ні. Все нутро мов кипить. А що, нема їх?

– Нема. Пішли всі до Стальського. Ходім і ми!

– Не можу! Нізащо не можу.

– Ну, то ходім де до іншого шинку. Візьмемо сепаратку. Вип’єш, розігрієшся. Або ляжеш троха.

– Ні, не ляжу. Страшно мені.

– Ну, не будь дитиною! Що се знов за фохи! Запануй над своїми нервами. Справа пішла чудесно.

– Ти… ти ошукав мене, – мовив несміло Шнадельський. – Я думав, що се буде так… заберемо… Ну, закнеблюємо… але сього… сього я не надіявся.

– Дурниця! Що там думати про се! Ходім! Передихаєш, а потім я би радив конче ще зайти до Стальського.

І, взявши Шнадельського під руку, Шварц повів його якоюсь півперечною вуличкою в напрямі до ринку.

LVII

Ніч.

Над містом глухо шумить вітер. Із навислих хмар сипле сніг, та вітер рве його, і крутить у скаженім танці, і носить, кидає, знов підносить, поки вкінці, розмелений на дрібну густу муку, не кине на землю. Та й тут іще не дає спочити йому. Котить вулицями, збиває купи і розбиває знов, піднімає стовпами, туманами, б’є ним до вікон, натрушує його прохожим у лице, в очі, за ковніри, затикає ним усі шпари, заповнює рови, засипає сліди і стежки.

Під тою курявою місто дрімає, мов скорчившись із холоду. Лише де-де на вулиці одинокий прохожий іде згорблений, бореться з вітром і метелицею, що б’є на нього рівночасно з усіх боків, і хоч куди б він повернувся, все попадає йому в очі. Лиш де-де з вікон блимає світло, що ледве мерехтить за сніговим серпанком.

Мерехтить таке світло з Регіниної спальні. Регіна, одягнена в свій чорний стрій, ходить, як звичайно, по покою, але не говорить нічого. Вона держить себе руками за голову, мов боїться, щоб голова її не розскочилася, і ходить, вперши очі кудись у неозначений простір, не бачачи нічого довкола себе, не думаючи нічого, її шуба лежить на ліжку – так, як скинула її, вернувши перед чверть годиною додому; калошів таки не скидала, і се чинить її хід легким, нечутним, мов хід мари, що йде по траві, не погинаючи її.

Нараз чути на ґанку стукання кількох пар чобіт, що обтріпують сніг. Потім скрипнули двері, почулися голоси.

– Вона дома. Побачите, що се все якась байка! – мовить один голос.

– А я думаю, що вона не дома! – голосно говорить Стальський.

– Чуєте, її хід? – мовив знов перший голос.

– А хоч і дома, то проте була у нього, – знов говорить Стальський.

Кроки в покої. Стальський світить. Пересувають крісла. Хтось торкнувся до клямки її дверей. Ті двері були незамкнені. Ось вони відчинилися. В дверях стоїть Стальський.

– А, добрий вечір, пані! – мовив він. – Може би, пані були ласкаві вийти на хвильку до нас?

Регіна не оглядається на нього, не зупиняється і йде далі, повертаючися до нього плечима.

– Регіно, чуєш? Ходи сюди! – мовив Стальський лагідно, але енергічно.

Вона мовчить, мов не чує. Він наближається до неї, бере її за плечі і виводить до салону. Присутні в салоні два панове встають із крісел і стоять весь час дальшої сцени.

– Скажи нам, Регінко, – мовить солоденько Стальський, вивівши її насеред покою і стаючи напротив неї, – ти виходила з дому кудись тепер вечором?

Регіна дивиться на нього, мов не чуючи або не розуміючи його питань. Вона бліда, як труп, а жовтавий відблиск нафтового світла надає її лицю в нижній часті якийсь зеленкуватий страшний відтінок.

– Ах, не заперечуєш! – мовив Стальський. – Значить, се правда. Ти виходила. Тебе не було дома. А не можна би знати, гарна масочко, куди се ти виходила сама в таку пізню добу і в таку погану погоду? Нам було би дуже цікаво дізнатися про се!

Регіна мовчить, вперши в нього свої великі чорні очі.

– Не говориш? Може, забула? Пам’ять коротка? Позволь, що я пригадаю тобі. Там недалеко ринку, на розі. Одноповерхова камениця, перед нею широке подвір’я, обведене парканом… А на поверсі мешкає молодий панок, кавалер, наш знайомий… добрий знайомий. Чи він просив тебе на гербатку, чи ти сама з власної волі рішилась віддати йому візит?

Регіна мовчить, не зводячи з нього очей. Його слова, бачиться, не роблять на неї ніякого вражіння. Вона не блідне, ані червоніє, не плаче, не мішається, стоїть спокійно. Панам, що стоять збоку і дивляться на сю сцену, робиться моторошно. Один із них обертається до Стальського:

– Пане офіціале! Ваша пані, мабуть, нездорова. Прошу вас, покиньте тепер сю справу!

– Нездорова! – скрикнув весело Стальський. – Борони Боже! О, ми знаємо себе занадто добре! Ми знаємо всі ті фінти і хитрощі. Нам не заімпонуєте, гарна масю, ані тими витріщеними очима, ані тою мовчанкою, ані тим уданим остовпінням. Ми розуміємо се все дуже добре і маємо надію таки дійти з вами до ладу. Отже, ще раз питаю. Скажи: ходила ти сьогодні вночі до Рафаловича? Чого ходила? Що там робила? Яко муж, я маю право знати се.

Регіна мовчить. Стальський заломує руки, хитає головою.

– Жінко, жінко! І не сором тобі! Десять літ живемо з собою, і тепер робиш мені такий скандал! І скажи, тут, при свідках, чи я дав тобі найменшу причину до невдоволення? І хто би був подумав: така релігійна, побожна